Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Бікфордів світ 📚 - Українською

Читати книгу - "Бікфордів світ"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бікфордів світ" автора Андрій Юрійович Курков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 84
Перейти на сторінку:
зворотні бажання, а можливо, навіть потреба: гасити все, що може розгорітись, або ж просто все, що горить. І, усвідомивши своє безсилля в обох світах, я допоміг друзям прибрати свічки з торта. Після цього та сама тітонька з Блекпула дістала звідкись кремовий шприц і вивела своїм напівдитячим похилим почерком на нерівній поверхні торта моє ім'я рожевим кремом. Несподівано для самого себе я всміхнувся і, взявши ніж, відрізав шматок торта з першим складом мого імені. «Віл…» – прочитав я вголос цей кремовий склад перед тим, як з'їсти його. Торт виявився досить смачним і в міру солодким. Це був звичайний девонширський торт із безліччю горіхів і родзинками, просочений добре витриманим бренді. Тітонька відрізала собі шматочок торта з другим складом мого імені й умить з'їла. «Гам, і немає "льям"», – жартівливо мовила вона.

Дивне полегшення відчув я у своїй душі. Імені мого більше на торті не було. Нічим я більше не відрізнявся від інших, що сиділи за столом. І раптом осяянням прийшла до мене думка, що пояснювала невдачу мого життя, – зрозумів я, що всі ці довгі роки мої родичі, та й узагалі люди, не мали нічого проти палаючих свічок. І якби я не показував своє завзяття у спробах зберегти їхні вогники, догоріли б свічки напевно дотла й невідомо – чи виник би після цього вибух. Але люди бачили моє прагнення хай там що зберегти вогонь і в цьому відчували загрозу собі. Хоча чого вони так боялися?! Вогню? Вибуху? Навряд. Вони боялися моєї несхожості на них. Вони задмухували свічки, щоб задмухати вогонь бажань у моїй душі. Вони хотіли задмухати мене, і їм це вдалося. І ось тепер я нічим, окрім думок і почуттів, не відрізняюся від інших, що сидять за столом. І мені знову сумно. Я чую, як за вікном шарудить по листю дощ. Цей світ так мало відрізняється від минулого, земного. І чому йде дощ? Невже у кожного світу є своє небо і свої хмари?! Господи, скільки світів ти створив?

Гості все ще жують, неголосно перемовляючись, а за вікном темно, і я, стараючись не шуміти, виходжу з-за столу й покидаю цей святковий дім. У глибоко-синій темряві я поспішаю в сад, до лавки, сидячи на якій ми довго розмовляли з німецьким філософом. Я поспішаю, щоб посидіти там наодинці, роздумуючи про світи й долі, щоб побути ближче до наступної таємниці мого майбутнього буття – до розгадки долі Дори Байт, яка покинула цей світ і, напевно, цю лаву 21 квітня 1876 року. Де вона тепер? Що з нею? І чи піду я слідом за нею? Буде несправедливо, якщо я залишуся в цьому, другому світі назавжди. Неодмінно треба щось зробити, але що?

І роздумуючи, намагаючись знайти пояснення тому, що відбувається, і тому, що сталось, я сиджу на цій лавці, дивлячись на напівпрозору плівку перистих хмар, які поспішають у невідоме і примушують великий жовтоликий місяць підморгувати мені. Я сиджу, і на моїх очах місяць скочується повільно за горизонт, а з іншого боку горизонту важко виповзає величезне яскраво-біле сонце. Як хочеться піти! Піти чимдалі, туди, де мене вже не супроводжуватимуть душі покійних родичів і сумлінних німецьких філософів!

Коли сонце піднялося не менше ніж на сто футів над землею, я підвівся й пішов між деревами саду, уважно розглядаючи ці дерева й намагаючись знайти на їхніх гілках плоди. На жаль, імовірно, ще не час. Хоча дивно, адже всі гілки в густому листі, але ні квіток, ні бутончиків.

Так прогулюючись, я вийшов на наступну галявину й побачив посеред галявини лавку з темного дерева. Швидко підійшовши до неї, я застиг, приголомшено дивлячись на спинку лавки. Гладеньке відполіроване дерево, тонкі прожилки граціозно тягнуться з кінця в кінець. І жодної таблички, яка б увічнювала чиюсь пам'ять, жодного слова про чиєсь життя.

«Як це прекрасно!» – думаю я і, задкуючи крок за кроком, віддаляюся, відходжу в тінь дерев, а потім розвертаюсь і знову йду в поспіху назад, до свого будинку, до скупчення покійних людей, які переселилися в цей світ зі своїми бідами, ідеями, нав'язливими ідеалами.

Їду вздовж напівпрозорої вулиці й читаю назви майстерень і магазинчиків, які займають перші поверхи двоповерхових будівель. Зупиняюся перед вітриною «Граверний майстер». На чорному оксамиті під склом стоять срібні посудини з присвятами, зробленими твердою самовпевненою рукою. Це те, що мені потрібно. Я відчиняю двері – й тут же дзеленчить дзвоник. Мені назустріч виглядає хазяїн. «Чим можу допомогти?» – запитує він. «Мені потрібна бронзова плакетка з декількома словами, вигравійованими на ній», – кажу я. «На двері?» – зі знанням справи цікавиться власник майстерні. «Ні, – зачекавши, відповідаю я. – На спинку паркової лавки, на згадку про одну людину…» Гравер, підібгавши нижню губу, киває, і обличчя його в цей момент виражає розуміння та скорботу. Він бере в руку перо, вмочає в китайську порцелянову чорнильницю, зроблену у формі малесенького каміна, і, зупинивши руку з пером над чистим аркушем паперу, питально дивиться на мене. Так, я розумію, він чекає тих слів, які треба вирізати на бронзі, але зі мною відбувається щось дивне: несподівано неприємні відчуття виникають у пересохлому горлі, і я ковтаю слину, щоб позбутись їх. «Так… що б ви хотіли написати?..» – запитує гравер, дивлячись мені у вічі. «На згадку про… – диктую я тремтячим голосом, – …про Вільяма Бікфорда, який покинув цей світ сьогодні, 11 серпня 1989 року…» Гравер, дописавши текст, підводить голову. «Я чув про цю людину, – несподівано говорить він. – Один знайомий шахтар мені розповідав…» – «Що ви чули?» – здивовано запитую я. «Чув, що це був талановитий інженер, який винайшов якесь дуже корисне пристосування для безпечної праці шахтарів. І навіть, мені казали, в його селі тепер є музей… так, точно, музей у тому будинку, де він колись жив…» Ну от, іще одна новина, що засмучує! Ті, кого ти ненавидиш, віддають хвалу тобі! «Коли можна буде прийти за плакеткою?» – цікавлюсь я. «Завтра вранці». Ще раз дзвенить дзвоник, коли я виходжу з майстерні. На напівпрозорій вулиці тихо й безвітряно. Ніхто не йде мені назустріч, і це приємно. Повернувшись додому, я довго насолоджуюся самотністю. За вікном горять зірки. Тільки цокання настінного годинника порушує тишу, і я зупиняю годинник. Тепер можна буде спокійно просидіти перед вікном до ранку, до перших променів сонця.

Уранці, забравши у гравера плакетку і прихопивши із собою чотири цвяхи та молоток, я попрямував у сад. Розшукати ту

1 ... 77 78 79 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бікфордів світ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бікфордів світ"