Читати книгу - "Джури козака Швайки"

— Не мало, — заперечив Швайка. — То він придурюється. А сам тільки й чекав, доки ти розслабишся. Тоді виб’є шаблю з рук.

— У мене ще ніхто не вибивав, — образився Вирвизуб. — Зроду такого не було.

— Не було, то буде, — посміхнувся незнайомець.

— Це ти мені таке кажеш? — спаленів Вирвизуб. — Мені? Ану, тримайся, вражий сину!

Звитяжці зчепилися не на жарт. І зліва вціляли, і навхрест мірялися. Відстрибували один від одного, мов від змії — і знову налітали, наче коршуни.

Шалено свистіли шаблі, і тільки іскри показували, де вони тільки но зустрілися. І якби під козацькими ногами був не вологий мох, а суха трава, то, мабуть, уже давно спалахнула б пожежа.

— Тю на вас! — лайнувся нарешті дід Кібчик, коли супротивники в запалі ледь не збили його з ніг. — Вискочив, як курка з-під собачої валки!

— Щось ми й справді, друже, загралися, — схаменувся Вирвизуб. — Як тебе звати?

— Охрім, — відказав смаглявий і нігтем спробував шаблю, чи не дуже затупилася.

— А звідкіля прибився?

Охрім блимнув очима на козаків, відвів Вирвизуба убік і сказав:

— Черкаський я буду. Чув про такого пана Дашкевича?

— Чув. Міцний ніби дядько. А ти що — від нього втік?

— Навпаки, благословив він мене, — відказав Охрім і ще раз повів очима навколо. — А заодно, каже, піди й розвідай, що там за люд збирається. Хотів би він з вами у злуку увійти. Бо дуже вже на татарів лютий. Допекли вони йому.

Вирвизуб задумливо чвиркнув щербатим зубом.

— Отже, й пани з нами, — сказав він. — Шкода лише, що мало їх. Стій, а чому ж ти мені одразу про це не сказав?

— Бо ти був зайнятий. А потім дивлюся — щось ти дуже кирпу того… дереш. Ну, й вирішив ото трохи тебе провчити.

Якусь мить Вирвизуб дивився на Охріма і не знав, як йому бути. Чи то розлютитися за такі слова, чи то не зважати. Врешті махнув рукою і розреготався.

— А таки провчив би! — вигукнув він. — Молодець, Швайка, не дав осоромитися старому товаришеві. Ну ж бо, Охріме, ставай поруч та будемо дивитися далі, що за люди до нас прийшли!

І ніхто не помітив, як Швайка тихцем відійшов від гурту. Спинився над рікою, мовби збирався плюснути води в обличчя, і щез за кущами. Разом з ним так само непомітно щезло трійко козаків — Горихвіст, Кандиба і Коломієць. І, звісно, приставучий, як реп’ях, джура Грицик.

А Санько стояв і ковтав сльози. Він же так сподівався, що Швайка і його візьме з собою в розвідку! Бо ж збиралися вони пробратися за татарський кордон.

Проте Швайка був невблаганний.

— Я за тебе перед пам’яттю діда Кудьми відповідаю, — сказав він. — А тут справа небезпечна. Мало що може статися. То ж не дмися на мене, Саньку, як миша на крупу. І не плач. Настане ще й твій час, хлопче…

ПО ТАТАРСЬКОМУ СЛІДУ

Більше як тиждень ніхто нічого не чув про Швайку та його супутників. Вирвизуб з Остапом уже почали не на жарт хвилюватися.

— Чи не трапилося, бува, чого з Пилипом? — раз по раз перепитували вони один одного. Потім дружно переводили погляд на Санька. — А що ти скажеш, хлопче?

Санько не знав, що відповісти на це запитання. Щось у його душі віщувало, ніби над Швайкою та його товаришами нависла смертельна небезпека. Але яка — збагнути не міг. Та й ніхто, навіть з найбільших ворожбитів, того не знав би. Навіть дід Кудьма, аби був живий.

— Їм дуже тяжко, — оце і все, що міг відказати Санько на запитання Вирвизуба з Остапом.

— Та вже ж важко, — згоджувався Остап. — А кому зараз легко?

Він усе ще не міг повірити, що Санько може передбачити те, що звичайній людині і не снилося.

На восьмий день на обрії з’явилися густі дими. Це свідчило про появу татарської орди. А під вечір на змиленому коні прилетів Грицик. А з ним Барвінок і Горихвіст.

— Татари пішли за Сулу! — прохрипів Грицик і важко сповз з коня. Він ледве тримався на ногах. Не кращий вигляд мав і його дорослий супутник.

— Здається, вже пройшли, — додав Горихвіст і надовго припав до ковша з водою.

— А де ж вас так довго носило? — обурився Вирвизуб. — Чом раніше не прилетіли?

— Тому, що татари нас вистежили, — відказав Горихвіст, відриваючись від ковша. — Перекрили дорогу до Дніпра.

— А Швайка що?

— Тягає татарів за собою по степу. Розумієте, позаминулого ранку ледь вибралися ми з байраку, де ночували, аж глядь — татарський роз’їзд.