Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

місцях наслідували конвульсії його лиця, арабески формувалися в болісну анатомію його сміху, розкладену на симетричні члени, ніби скам’янілий відбиток трилобіта[231]. Деякий час ми на великій відстані обходили його одіж, підбиту тхорячим хутром. Хутро дихало. Сполох тваринок, повчеплюваних одна в одну зубами й одна в одну повшиваних, пробігав крізь них безсилими конвульсіями й губився у складках та швах. Приклавши вухо, можна було почути мелодійне муркотіння їхнього змиреного сну. У цій як слід вичиненій формі, з легким запахом тхорів, нічних поєдинків та гонів, батько міг би протягнути цілі роки. Але й тут він довго не витримав.

Одного разу мати повернулася з міста збентеженою.

«Дивись, Юзефе, — сказала вона, — що трапилось. Я впіймала його на сходах — він стрибав з однієї сходинки на другу». Вона підняла хустинку з-над чогось, що тримала в тарілці. Я відразу впізнав його. Подібність була незаперечною, попри те, що цього разу він був раком або великим скорпіоном. Ми поглядами підтвердили це, глибоко вражені тим, наскільки виразною була та подібність, яка, попри аж такі переміни й метаморфози, все ще кидалася в очі з цілком невідпорною силою.

«Він живий?» — запитав я.

«Ще й як. Я ледве його втримую, — сказала мати. — Пустити його на підлогу?».

Вона поставила тарілку на землю, і ми, схилившись нижче, змогли оглянути його докладніше. Запавши поміж свої незліченні вигнуті ніжки, він ледь помітно перебирав ними. Дещо підняті клешні та вуса наче вслухались. Я перехилив тарілку, і батько обережно, з деяким ваганням ступив на підлогу, але, торкнувшись плаского дна під собою, раптово побіг усіма своїми кількома сотнями ніжок, калатаючи при цьому твердими кісточками членистонога. Я заступив йому шлях. Він завагався, схвильованими вусами наткнувшись на перешкоду, після чого підняв клешні і звернув убік. Ми дали йому змогу бігти в обраному напрямку. З цього боку жодні меблі не могли стати йому прихистком. Отак судомно кваплячись на своїх неоднакових ніжках, він дістався стіни і, перш ніж ми спохопилися, вбіг на неї — легко, ніде не спиняючись, усією арматурою своїх нижніх відростків. Я здригнувся від несвідомої огиди, стежачи за його багаточленною мандрівкою, що з шарудінням вела його паперовими шпалерами. Батько тим часом дійшов до невеличкої вмурованої кухонної шафки і якусь мить завис на її краєчку, клешнями вивчаючи простір у шафці, після чого весь уліз досередини.

Він мов би наново пізнавав помешкання з цієї нової краб’ячої перспективи і засвоював предмети, мабуть, через нюх, позаяк, незважаючи на всю пильність моїх оглядин, мені не вдалося встановити у нього будь-яких органів зору. Здавалося, він трохи задумувався над предметами, які траплялися на його шляху, затримувався коло них, дотикаючи їх ледь схвильованими вусами, навіть обіймав їх, ніби випробовуючи, своїми клешнями, знайомився з ними і щойно за хвилинку, покинувши їх, біг собі далі, тягнучи за собою свій ледь припіднятий над підлогою задок. Так само він чинив зі шматочками хліба і м’яса, які ми кидали йому на підлогу з надією, що він їстиме. Але він лише мимохідь обмацував їх і біг далі, не припускаючи й думки, що ці предмети можуть бути їстівними.

Спостерігаючи за цими його терплячими розвідувальними діями на теренах кімнати, можна було подумати, що він завзято й невтомно чогось шукає. Час до часу він забігав у куток кухні, під бочку з водою, що протікала, і, дійшовши до калюжі, здавалося, пив. Іноді пропадав кудись на цілі дні. Він, здавалося, міг чудово обходитися без їжі, й ми не зауважували, щоби внаслідок цього він якось підупадав на проявах життєздатності. Зі змішаними почуттями сорому й гидливості ми за дня підживлювали в собі потаємну обаву, що вночі він може навідати нас у ліжку. Але такого не трапилось ані разу, хоч удень він мандрував усіма меблями, особливо полюбляючи перебування у шпарині між стіною та шафою.

Не можна було не помітити деяких проявів інтелекту, а навіть і певного фіґлярного свавілля. Наприклад, батько не пропустив жодної нагоди з’явитися в їдальні в той час, коли ми їли, хоч його власна участь в обідах була суто платонічною. Якщо двері їдальні в обідню пору були випадково зачинені, а батько перебував у сусідній кімнаті, то він починав шурхотіти перед дверима, бігаючи туди й сюди шпариною вздовж — аж поки ми не відчиняли йому. Згодом він навчився пропихати в оту нижню шпарину свої клешні та ніжки, і після дещо форсованих тілесних зусиль йому вдавалося боком пропихнутися попід дверима до кімнати. Це, здається, його тішило. Тоді він завмирав під столом і лежав зовсім тихо, ледь пульсуючи самим лише задком. Що означало це ритмічне пульсування лискучого задка, вгадати ми не могли. Це було щось іронічне, непристойне і злостиве, і воно, здається, водночас виражало собою якесь низьке та хтиве задоволення. Німрод, наш пес, наближався до нього поволі й невпевнено, обережно нюхав його, чхав і байдуже йшов геть, не склавши собі остаточної версії.

Занехаяння нашого дому розросталося дедалі ширшими колами. Ґеня спала цілими днями, її струнке тіло без кісток здіймалося хвилями від глибокого дихання. Ми нерідко знаходили в тарілках із супом шпульки від ниток, що їх вона з неуважності та дивної розсіяності закидала в каструлю разом із городиною. Крамниця була відчинена in continuo[232] вдень і вночі. Розпродаж за напівопущеними жалюзі день у день точився все плутаніше, сповнений торгувань та переконувань. На додачу приїхав ще й дядько Кароль.

Він був якось дивно пригнічений і маломовний. Зітхаючи, він заявив, що після недавніх сумних переживань вирішив змінити триб життя і взятися за вивчення мов. Він не виходив з дому, зачинився в найдальшій кімнаті, з якої переповнена неприязню до нового гостя Ґеня повиносила всі килими й доріжки, і заглибився у штудіювання старих цінників. Кілька разів він розлючено намагався щосили наступити на батьків задок. З криками й переляком ми заборонили йому це. Він лише злостиво й непевно посміхався до себе, в той час як батько, не усвідомлюючи небезпеки, з уважністю затримувався коло якихось плям на підлозі.

Батько, рухливий і бистрий, поки стояв на ногах, мав спільну з усіма ракоподібними властивість, яка полягала в тому, що завалившись на хребет, він ставав цілком беззахисним. То було прикре і гідне жалю видовище, коли він, розпачливо перебираючи всіма своїми відніжжями, безпорадно вертівся на хребті навколо власної осі. Не було змоги без гіркоти вдивлятися в оту занадто виразну й артикульовану, ледь не безсоромну механіку його анатомії, виставленої ніби напоказ і нічим не