Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

О, в цьому нема нічого нового. Скільки разів у далекому минулому я віддавав життя, і честь, і становище, і владу задля кохання! Чоловік відрізняється від жінки. Вона близька до безпосереднього і знає тільки потреби хвилини. А ми знаємо честь, понад її честь, і гордість, вищу за її уявлення про гордість. Наші очі вдивляються в далечінь, читають на зорях, а її очі бачать лише твердий грунт під ногами, груди коханого на своїх грудях та дитину в себе на руках. А проте такі ми вже є, створені віками, що жіночі чари — і в наших мріях, і в наших жилах, і жінка для нас дорожча за наші мрії, за наші змагання, навіть за саму кров нашого життя, дорожча, як кажуть закохані, за цілий світ. І це правда, а то як іще чоловік був би чоловіком, воїном і переможцем, прокладав би свій кривавий шлях через інші, слабші життя? І якби він не був коханцем, великим коханцем, то з нього ніколи не було б і великого воїна. Найзавзятіше ми б’ємось і найохочіше вмираємо за те, що любимо. І живемо ми найповніше також заради цього.

Я — такий чоловік. Я бачу ті численні «я», що ввійшли до складу мене теперішнього. І я завжди бачу жінку, багато тих жінок, що створювали мене й нищили, що кохали мене і що я їх кохав.

Пам’ятаю — о, ще дуже давно, коли людство було дуже юне, — я поставив пастку на Гострого Зуба: викопав яму, а посередині забив пакіл. Гострий Зуб, з довгими іклами й довгою шерстю, вічно загрожував нам: і вночі, коли ми гуртом сиділи біля вогнища, й удень на обмілині, де ми виконували з намулу черепашки і їли їх.

Отож ми, як звичайно, сиділи навпочіпки довкруг наших напівпригаслих вогнищ, коли нас перелякав страшний рев Гострого Зуба. Я дуже зрадів, зрозумівши, що моя пастка допомогла, і хотів уже кинутись у темряву, до неї… Але жінка обвила мене руками й ногами і не пустила туди, в темряву, куди мене кликало бажання. Вона була абияк одягнена, тільки задля тепла, у витерті, попалені вогнем шкури тих звірів, що їх я позабивав. Вона була закурена димом і брудна, бо не милася від пори весняних дощів; нігті в неї були поламані й обгризені, а руки мозолясті, як підошви на ногах, і радше скидалися на лапи з кігтями, ніж на руки… Але очі вона мала голубі, як літне небо або як глибоке море, і в її очах, і в її серці, і в її руках, що обвили мене, було щось таке, що примусило мене підкоритися. До самого світанку ревів Гострий Зуб з люті й болю, і я чув, як у темряві мої товариші зі своїми жінками глузували з мене, що я сам не вірю в свою вигадку і боюся йти вночі туди, де я спорудив пастку на Гострого Зуба. Та моя жінка, моя дика подруга, не пустила мене, хоч який я був лютий. Її чари вабили мене, відвертали від далекої мрії, від чоловічого подвигу, від моєї мети — зловити й убити Гострого Зуба в ямі.

Я був колись Ушу, лучник. Я добре про те пам’ятаю. В густому лісі я відбився від свого племені й заблукав.

Коли я вийшов на рівні луки, мене прийняло до себе інше плем’я, близьке до мого, таке саме білошкіре й біловолосе, як і моє, та й мовою не дуже відмінне. А її звали Ігар. Я привабив її своєю піснею, що співав вечорами. Адже їй, дужій, повногрудій, судилося стати матір'ю нової раси, і чоловік з пружними м’язами й широкими грудьми не міг не привабити її. Він співав про свою хоробрість, про те, як убивав ворогів і як здобував їжу, і обіцяв годувати й боронити її в дні її кволості, коли вона глядітиме нащадків, що мають жити й здобувати собі їжу після неї.

Люди її племені були необізнані з мудрістю моїх одноплемінців. Вони здобували їжу за допомогою сітки й сильця, а в бою користувалися дрючками, кидали каміння з пращ і зовсім не знали прудкої стріли з визубнем на кінці, припасованим до натягненої тятиви з оленячої жили, — стріли, пущеної з ясеневого лука.

Поки я співав свою пісню, чоловіки сміялися з мене, і тільки вона, Ігар, мені повірила. Я взяв тільки її з собою на лови в те місце, куди приходить олень на водопій. Моя стріла задзвеніла й заспівала в гущавині — і звір упав забитий. Його тепле м’ясо було ніжне, і тут, коло водопою, Ігар стала моєю.

Задля Ігар я лишився з чужим плем’ям. І я навчив їх робити луки з червоного пахучого дерева, схожого на кедрину, навчив пильно вдивлятись обома очима й прицілюватись лівим оком. Показав їм, як робити тупі стріли на дрібну дичину, а визублені стріли з кісток на рибу в прозорій воді, показав, як із кременю робити гостряки стріл на оленя, дикого коня, лося та Гострого Зуба. Але коли я почав тесати камінь, люди знову сміялися з мене, аж поки в усіх на очах моя стріла з кам’яним вістрям ввігналася в лося наскрізь так, що вістря показалося з другого боку, а кінець із пером застряг усередині. Тоді все плем’я почало хвалити мене.

Я був Ушу, лучник, а Ігар — моя дружина й товаришка. Сонячними ранками ми тішилися, дивлячись, як наші діти, хлопчик і дівчинка, жовті, мов ті бджоли, качалися й борсалися серед квітів, а вночі я стискав її в своїх обіймах. Вона любила мене й умовляла, щоб я лишився в таборі, бо вмію обробляти дерево й тесати вістря для стріл. Нехай інші йдуть на небезпечні лови й приносять мені м’ясо. Я послухався її, погладшав тілом, і мені стало важко дихати. Довгими безсонними ночами мене мучили неприємні думки про те, що хоч чоловіки з чужого племені й приносять мені м’ясо і шанують мою мудрість, проте вони сміються з мене, що я такий гладкий і не ходжу