Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

З большака викотився один віз і вкотився між крайні хати в село, тоді другий, третій, четвертий…

Боже! Люди стояли розгублені. Оце так так!

П'ятий, шостий…

— Ціла рота! — обчислив Вакула Здвижний. — А будьте ви прокляті! В наступлєніє на наш хліб ідуть! Мало вам війни на позиціях, так і тут поперек нашому життю стаєте…

Жінки в облозі заголосили, запричитали.

Савранський пхнув фурмана в спину:

— Паняй! На шляху переймемо — перестріти треба.

Фурман вийняв прапор із мутри і передав пополотнілому Тимофієві Гречці. Старшина і земком поплигали з брички геть: управителеві треба поспішати, а візок — панський.

— По–нашому співають? — непорозуміло дослухався старшина. — Які ж то австріяки? Може, то ще й не австріяки?

— Австрійці! — весело обізвався Савранський. — В австрійській армії нашого брата, малороса, чимало є! — А до людей, коли вже бричка рушала, він ще гукнув: — То глядіть люди: хто надумається, — прийму за десятий, як до війни… А не надумаєтесь… — Він махнув рукою і поїхав.

— Як — за десятий? — гукнув хтось тоскно. — Казали вже за дев'ятий і восьмий…

Бричка, вихопившись з кола, полинула до большака, де починалась Шембекова алея з старезних лип. Коні бігли шпарко, фурман додавав їм духу пужалном, люди оступались — молоді з лайкою, старші — скидаючи шапку до управителя.

Коли бричка підкотила до початку липової алеї, — з–поза крайніх хат з'явилися вже й передні підводи. З веселою піснею «Хто ж нас поцілує в уста малинові», — бо ж їм таки весело було вихопитись з–поза колючого дроту на привілля піль, — австріяки прокотили крізь село з краю в край, підморгуючи до дівчат. Позаду возів бігла орава хлопчаків і з тюканням закидала вози кізяками та грудками.

Управитель став своєю бричкою поперек дороги і подав знак зупинитись. Підводи спинялись, наїжджаючи одна на одну, бо гнали ристю, а було їх шість — по двадцятеро жовнірів на кожній: сто двадцять пар робочих рук!

З переднього воза зразу скочило двоє, підійшли до брички і обидва віддали честь по–військовому. Один, у гімнастерці, приклав п'ять до околички кашкета — по–нашому. Другий, в сірій австрійській тужурці, — двома пальцями до дашка: по–австрійському. Один був унтер–офіцер російської армії — начальник над охороною полонених, другий — очевидно, старший з–поміж полонених.

Унтер–офіцер рапортував:

— Так што, згідно наказу командуючого округом, приставлено австрійських полонених сто двадцять для збирання врожаю в маєтку графа Шембека бородянського — строком на три місяці.

Австрійський солдат подав папірець. В папірці було: «Легітимація. Капрал Степан Олексюк–Тудор настановлений зверхнім над сто двадцятьма полоненими в Росії стрільцями австро–угорської, цісаря Франца–Иосифа Габсбурга, армії на час відбування польових робіт на терені Київської округи, волості Бородянки, у маєтку графа Володзімежа–Станіслава Шембека, — під вартою комендатури київського гарнізону. Вивід загону та вихід окремих стрільців за межі вказаних поселень — заказаний». Підписано: Казіміж–Станіслав–Марія Шембек, майор кірасирів у війську імперії Остерайх–Унгвар, начальник зведеного у російському полоні полку.

Управитель Савранський вдоволено посміхнувся: отже, небіж маєтного на Бородянщині графа Володзімежа–Станіслава Шембека, російського підданця, Казіміж–Станіслав–Марія Шембек, син його рідного брата, підданця австрійського, — таки постарався вихопити в пана Свейківського, маєтного в селі Кашперівці, сто двадцять хлопів і відрядити їх рідному дядькові на поміч. Недурно ж у графа Шембека російського є добрі зв'язки в Центральній Раді, подейкують — з самим її головою, паном–добродієм Грушевським.

— Спасибі! — мовив управитель до унтера і додав: — Розташовуйте хлопів на казармі, тоді запрошую вас на вечерю до себе, унтер–офіцер!

Австрійському капралові він не сказав нічого і заховав легітимацію до кишені, навіть не глянувши на нього.

— До економії! — наказав він фурманові. — Сідайте, пане унтер, підвезу.

Унтер стрибнув у бричку. Капрал відкозиряв коням у хвіст, зробив «кругом» і повернувся до своїх.

Вози були вже в тісному колі сільської малечі, яка ґедзькалась до австріяків; старші люди сварились на австріяків кулаками та соромили, що приїхали видирати в людей хліб з рота. Коваль Велігура гукав до них, що вони — штрейкбрехери, і кляв по–польському непристойно.

Австріяки м'ялися ні в сих ні в тих, розгублено посміхались. Котрийсь один українською мовою — видимо, з галичан, — пояснював, що вони ж полонені, все одно що каторжні: хіба вони по своїй волі? Наказ! А невиконання наказу для військовополоненого — кара на горло…