Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Бібліотекарка Сербина сиділа мовчазна й сумовита. Її син був учень п'ятого класу, і вона мала всі підстави побоюватися, чи не він є цей самий злочинець. Адже вчора її Христя повернувся дуже пізно і був такий стурбований та нервовий. Він пояснював, що за ним гнався Іван Петрович. Чи не збрехав він? Ну що, коли це він і це стане відомо? Серце матері стискалося млосно й холонуло від жахливих передчуттів.

А проте старій Сербиновій було журно не тільки від тих страшних передчуттів. Їй було сумно ще й тому, що була вона культурна, начитана й освічена людина. І вона чудово розуміла, який толк може бути з виховання дітей, коли вихованням цим керують троє — виродок, солдафон і шпиг. І ще журніше робилося старій матері, що розуміє вона це і не може нікому, нікому ні одного слова про це сказати. Бо за кожне таке слово критики чи тільки сумніву її проженуть із залізничної бібліотеки і не вислужить вона свої двадцять карбованців пенсії, до якої зосталося їй усього тільки три роки… І сиділа вона журлива, мовчазна та безсловесна.

На директорову промову відгукнувся, власне, один тільки з батьків. Це був молодший машиніст Шумейко. Дарма що син Шумейка вчився тільки в першому класі і йому, отже, нічого не загрожувало, Шумейко взяв слово:

— Ваше превосходительство! — сказав він. — Даруйте мені за сміливість, але я дозволю собі сказати от що Виховання наших дітей ми доручили вам, і не ви у нас, а ми у вас повинні запитати, чому ж це наші діти ростуть, як висловлюєтеся ви, ваше превосходительство, оболтусами і хуліганами.

— Господин машинист! — зайшовся оскаженілий директор. Він розтулив рота для запальної тиради на захист ображеної гідності свого генеральського мундира, але зразу ж рота гучно затулив. Шумейко — це ж був «монстр» і «анфан терібль»[170] батьківського комітету, залізничного вузла і всього нашого міста. Жодне непорозуміння в місті чи на залізниці не могло обійтися без його неодмінної участі. У начальника служби тяги, а також у жандармського ротмістра, барона Ользе, Шумейко був на приміті як «червоний», а поміж людей був навіть поговір, що він належить до партії соціал-демократів більшовиків…[171] Боронити проти такого честь генеральського мундира — це тільки принижувати й плямити себе. І директор зробив усе, щоб підкреслити, що промови Шумейка він взагалі не чув. Його раптом схопив страшний нежить, і він три хвилини кашляв і сякав свій одвислий синій ніс.

Директор вимагав від комітету надзвичайних повноважень для суворих дисциплінарних заходів на цей випадок і, крім того, загальної санкції від батьківського комітету на застосування найширшої програми суворого впливу на дітей — відповідно до загальних умов воєнного часу і, зокрема, близькості нашого міста до фронтової зони.

Зміст засідання батьківського комітету став відомий нам негайно ж, звичайним способом.

Директорів кабінет містився на першому поверсі під церквою, якраз під вівтарем. Душник у стіні біля директорового крісла в кабінеті та душник біля бокового жертовника у вівтарі з'єднувалися широкою вертикальною продуховиною. Кожнісіньке слово з кабінету резонувало через душник до вівтаря, і, навпаки, кожнісеньке слово з вівтаря та співи з церкви резонували до директорового кабінету Сидівши в своєму кріслі на початку відправи, директор завжди чув, що відбувається в церкві. Ми завжди дивувались, як він, сам викладач фізики й математики, так ніколи й не домислився, що звук потрапляє не тільки з вівтаря до його кабінету, але й з кабінету до вівтаря також.

Цього разу біля душника у вівтарі просиділи весь вечір Сербин і Кульчицький. Коли голова батьківського комітету почав своє заключне слово, друзі вислизнули до темного коридора, тихо замкнули двері вівтаря і крадькома чкурнули в другий кінець до сходів над дзвіницею. Вийти з гімназії звичайним способом, тобто через двері, бодай чорного ходу, було неможливо. Там вартував триклятий унтер Юхим. Так само неможливо було прослизнути до першого поверху, щоб виплигнути на вулицю з вікна якогось темного класу. Коридор першого поверху був освітлений, і там весь час вештався Піль. Отже, вихід був один. Трудний і рискований, але…

Щоб потрапити з другого поверху нишком на землю і за стіни гімназії, треба було насамперед лізти вгору, на церковну дзвіницю. З дзвіниці, крізь віконце у невеличкому куполі, втікачі потрапляли на дах гімназії і водостоком — на землю.

Сербин і Кульчицький проробили всю путь з віртуозною швидкістю й бездоганністю. За дві хвилини вони були вже на землі і сторожко прислухалися. Пересвідчившись, що скрізь було спокійно і їх не помічено, вони насунули кашкети до очей, вбрали голови між плечі і щосили побігли через двір. Оця двадцятиметрова пустеля двору була, безперечно, найнебезпечнішим місцем — з вікон гімназії двір був видний як на долоні.

Але й ця перебіжка кінчилася щасливо.

— Він таки дізнається й вижене тебе, Бронько! — оддихавши, резюмував Сербин своє перше враження від підслуханого засідання комітету й виступу директора.

— А раньше! — зухвало циркнув крізь зуби Кульчицький.

Вираз «раньше» і «а раньше» Бронька позичив з одеського діалекту, і означав він всякий вияв самовпевненості, зневаги та вищості. «А раньше» означало — «ніколи», та ще і з знаком оклику: «Ніколи!»

Кульчицький поводився зовні дуже безтурботно й по-молодецькому, але там: «усередині», тоскно стискалося його серце і полохливо скиміло «під ложечкою». Ху,