Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері 📚 - Українською

Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Цитадель" автора Антуан де Сент Екзюпері. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 84
Перейти на сторінку:
на кого ж тоді не падає провина? Я назву тебе вбивцею, якщо дитина топиться в болоті, а ти не йдеш рятувати їй.

Отже, я був би безплідний, якби в гнилизні мрії спробував наново різьбити вже завершене минуле, стинаючи голови корупціонерам як співучасникам корупції, боягузам як співучасникам боягузтва, зрадникам як співучасникам зради, бо отак, від наслідку до наслідку, я знищив би навіть найкращих, бо ж вони були неефективні, й мені лишилося б тільки дорікати їм за їхні лінощі, поблажливість або глупоту. Зрештою я б волів знищити в людині те, що могло б піддатися хворобі й стати родючою землею для її сімені, й тоді можуть захворіти всі. Всі люди - родюча земля для всякого сімені. Тоді б годилося знищити всіх. І світ тоді стане досконалим, бо буде вичищений від зла. Натомість я стверджую, що досконалість - чеснота мертвих. Піднесення використовує як добрива і поганих скульпторів, і поганий смак. Я не прислужуся істині, страчуючи тих, хто помиляється, бо істина будується від помилки до помилки. Я не прислужуся творчості страчуючи тих, хто не доріс до своєї творчості, бо творчість вибудовується від невдачі до невдачі. Я не накину певної істини, страчуючи тих, хто дотримується іншої, бо моя істина - дерево, що росте. Я знаю тільки орну землю, яка ще не живила мого дерева. Я йду, я присутній. Я отримую минуле своєї імперії в спадок. Я садівник, що простує по землі. Я не дорікатиму йому, що він доглядає кактуси й терни. Мені начхати на кактуси й терни, я насіння кедра.

Я зневажаю ненависть - не з поблажливості, а тому, що, йдучи, Господи, від тебе, бо ж у тобі присутнє все, імперія щомиті постає переді мною. І щомиті я починаю.

Я пригадую науку свого батька: «Сміховинна та насінина, яка нарікає, що земля через неї вирощує собі салат, а не кедр. Адже це насінина салату».

Батько казав те саме й по-іншому: «Зизоокий усміхнувся дівчині. Вона обернулася до тих, хто спрямовував свій погляд прямо. Й зизоокий пішов патякати, мовляв, ті, в кого погляд прямий, розбещують дівчат».

 

Марнославні ті праведники, які уявляють собі, ніби нічим не зобов’язані спробам напомацки, несправедливості, помилкам і ганьбі, що трансцендують їх. Сміховинний той плід, який зневажає дерево!

 

CCIX

 

 

Так само й той, хто вважає, ніби знайшов свою радість у багатстві купи об’єктів, насправді безсилий вибратися з неї, бо радість не міститься там, такі люди збільшують свої багатства й нагромаджують піраміди предметів, а потім походжають поміж них у своїх підвалах, подібні до тих дикунів, які показують тобі матеріали, з яких зроблений барабан, щоб полонити звук.

Так само й ті, хто знав лише примусові відносини слів, підпорядкують тебе моєму віршеві, знав лише примусові структури, підпорядкують тебе скульптурі мого скульптора, тільки примусові відносини між нотами гітари, підпорядкують тебе емоціям гітариста, вважаючи, ніби сила міститься в словах вірша, матеріалах скульптури, нотах гітари, вони вимахуватимуть ними в незнищенному безладді і, не знаходячи тієї сили, бо ж її там немає, посилюватимуть, щоб їх почули, свій гамір, дедалі більше наснажуючи тебе почуттям, яке ти витягнеш із купи посуду, що б’ється, яке, по-перше, має сумнівну якість, а по-друге - сумнівну силу й буде ефективне по-іншому, порядкуючи, керуючи тобою, ще краще провокуючи тебе вже по-іншому, якщо ти виснуєш ту силу з ваги мого жандарма, що розтолочив тобі пальці на ногах.

Якщо я прагну керувати тобою, кажучи тобі «сонце в жовтні» або «снігові шаблі», треба, щоб я збудував пастку, яка ув’язнить здобич, не належну до її сутності. Та, якщо я хочу зворушити тебе самими елементами пастки, слід наважитися говорити тобі про смуток, вечірні сутінки, кохану, слова вірша, купленого вже готовим на базарі, дарма що від тих слів ти блюєш, від цього я аж ніяк не менше користатимуся слабеньким міметизмом, який пригашає твою радість, коли я кажу «труп», а не «кошик троянд», хоч ані труп, ані кошик не керують глибинами твого єства, я вийду за межі звичайного, щоб описати тобі муки в їхній остаточній витонченості. А втім, не змігши видобути з них почуття, якого там немає,- бо слабка сила слів, які навряд чи спонукають тебе пустити трохи кислої слини, коли я запущу механіку спогаду,- ти почнеш несамовито діяти та помножувати тортури, подробиці тортур і запах тортур, щоб нарешті менше тиснути на мене, ніж міцна нога мого жандарма.

Я прагну таким чином приголомшити тебе - легенькою силою удару з боку незвичного і, звісно, приголомшу, якщо зайду задки в залу аудієнцій, де прийму тебе, або якщо взагалі звернуся до чогось непослідовного й несподіваного; поводячись отак, я буду не ким іншим, як злодієм і видаватиму свій звук руйнування, бо, звісно, на другій аудієнції ти вже не здивуєшся тому, що я заходжу задки, і, звикнувши не тільки до цього безглуздого жесту, а й до непередбаченого в безглузді, ти вже нічому не дивуватимешся. Невдовзі ти присядеш, похмурий і безмовний, у байдужості зужитого світу. А єдиною поезією, яка ще зможе видобути з тебе нарікання, буде тільки величезний підбитий цвяхами чобіт мого жандарма.

Адже немає непокірного. Немає самотнього індивіда. Немає людини, що справді відокремлює себе. Вони ще наївніші за виробників поганеньких віршів, які під претекстом поезії змішують кохання, місячне сяєво, осінь, зітхання і вітерець.

«Я тінь,- каже твоя тінь,- і зневажаю світло». Але ж вона живе завдяки йому.

 

CCX

 

 

Я приймаю тебе таким, яким ти є. Цілком може бути, що хвороба спонукає тебе привласнювати золоті дрібнички, які потрапляють тобі на очі, крім того, ти ще й поет. Отже, я прийму тебе з любові до поезії. А з любові до моїх золотих дрібничок я замкну їх.

Цілком може бути, що ти, немов жінка, вважаєш таємниці, довірені тобі, за діаманти, якими ти маєш прикрасити себе. Жінка йде на свято. Рідкісний предмет, який вона показує, надає їй слави і значення. Крім того, цілком може бути, що ти ще й танцівник. Отже, я прийму тебе з поваги до танку, а з поваги до таємниць мовчатиму про них.

Але цілком може бути, що ти мій приятель. Отже, я прийму тебе з любові до тебе, таким, як ти є.

1 ... 77 78 79 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"