Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

Про неї, мабуть, забули, а вона дивилася на всіх переляканими оченятами, тремтіла від страху, прислухалась до коленого шарудіння за дверима. Адже Таня разом з бабусею була в лісі. Тільки бабуся наказала мовчати, і Таня навіть словечка нікому про це не скаже.

За дверима почувся стогін. Дівчинка завмерла від жаху, наче не бабусю, а її боляче вдарив отой страшний дядько у скривавленому фартусі.

Лук'ян сидів на ослоні. Він немовби нічого не чув. Спокійно закурюючи цигарку, розповідав:

— Був у полі сьогодні. Добрі озимі хліба. А ось гречку — не пропололи, ячмінь — теж заріс бур'янами, росту в ньому нема. Дощі потрібні.

— Признається чи ні? Як гадаєш? — спитала Софія, і Лук'ян спокійно відповів:

— Признається.

Йому неприємно було слухати стогони катованої Македонихи, тому він і намагався відвернути свою увагу сторонніми розмовами.

— Я, Софіє, ту землю, що одібрали у мене солдати, заберу назад. Вони засіяли наділи, а я врожай збиратиму. Маю право. Моя земля. Нікому не дам ані зернини.

Офіцер вийшов до сусідньої кімнати, і ще голосніше застогнала Македониха. Перелякані оченята дівчинки з благанням і надією дивилися на багачку. Тапі здавалося, що Софія Іванівна зараз підведеться з-за стола, піде до тієї страшної кімнати і скаже: "Досить". її послухають і перестануть мучити бабусю.

Раптом одчайдушний крик долинув з сусідньої кімнати, і цей крик вразив дівчинку настільки, що вона, не пам'ятаючи себе, метнулася до дверей, відчинила їх і з жаху заніміла.

Двоє солдатів тримали бабусині руки, а кат в присутності офіцера прикладав до її оголених грудей гаряче залізо і спокійним хрипкуватим голосом допитувавсь:

— А тепер скажеш?

Катована стогнала від болю, але губи її були міцно зціплені, і коли б кат зазирнув їй в очі, він побачив би в них непохитну рішучість, якої нічим не зламати. Швидше помре ця жінка, аніж викаже ворогам таємницю.

— Говори, куди ходила сьогодні? Замучу на смерть!

— Не треба! Не треба мучити бабусю... Я скажу... Я знаю,— закричала дівчинка, кинувшись на захист Македони-хи.— Ми разом ходили до сторожки...

— Навіщо? Ой, навіщо ж ти, Таню... Я ж тебе просила...— і дівчинка зрозуміла, що сказала те, про що не можна було говорити.

— Все ясно.— 1 офіцер вийшов до Софії. Македоииху більше не катували. Слобідська багачка простягнула Тані кілька срібних монет, але дівчинка відсторонилася від неї, дивлячись заплаканими очима на бабусю, на її розірвану кофточку й оголені груди з страшними опіками. Македониха, здавалося, не відчувала болю. Все заступила жагуча, як вогонь, думка: "Попередити... За всяку ціну попередити, хай утікає... Адже, коли спіймають,— заб'ють.., Вони його заб'ють напевно. Господи, дай мені сили врятувати його".

59

Лісник Мефодій повернувся до сторожки надвечір. Приніс вузлик спілих яблук, груш та снопик трави, в якій виднілися ромашки, дзвіночки, лісова герань. Розтрусив траву по долівці, і хата сповнилась приємною свіжістю й ароматом.

— Ти, Мефодію, кожний день повертаєшся з гостинцями. Вчора кавунів приніс, а сьогодні ось знову...

— Світ, Андрію Степановичу, не без добрих людей. Вчора на баштані був, а сьогодні завернув у сад до приятеля, а в саду в нього і яблуні, і груші. Я не хотів брати, а він як причепився: "Візьми та візьми". Адже друг, не міг я йому відмовити. Ось зараз дам тобі покуштувати хоч би оцю грушу. Не груша — мед Справжній мед!

— Бачу я, твій друг не тільки фруктами тебе частував,— сказав посміхаючись Македон.

— Людина не птиця, сам знаєш, а коли вже на те пішло, признаюся тобі — у мого дружка сьогодні на хрестинах побував. Війна війною, а діти родяться.

— Що нового в слободі?

— У слободі? — перепитав Мефодій, і його веселий настрій зник.— Погано, Андрію Степановичу, в слободі. Діда Михея сьогодні привели до їхнього штабу, а біля ґанку стояв запряжений у дрожки кінь. Вийшов з приміщення офіцер, чорнявий такий, красивий, з батогом у руці. Побачив діда і давай його бити пужалном по обличчі. Дід затуляється руками, а він, наволоч, по руках його, по руках шмагає, поки не збив з ніг. Підняли діда, повели до штабу. Там його, напевне, й доб'ють. За Тереня дідові мстяться. Адже Терень у партизанах.

А це ж повертаюсь від кума, бачу — йде Лук'ян з собакою. У нього хороший мисливський собака. Хотів я перейти на другий бік дороги, чую — кличе мене. Що робити? Зупинився, жду. А він, мов та змія, в душу до мене хоче залізти. "Кажуть люди, начебто до тебе в сторожку ходять молодиці". Це до мене — молодиці. По очах бачу, не це йому потрібно. Сміюсь я, відповідаю: "Коли б,— кажу,— зайшла яка-небудь, так я б уже прийняв її, чаркою горілки почастував. Але, на жаль, ніхто до мене не приходить. Старий уже я".— "А ти б мені влаштував у своєму курені зустріч з однією молодичкою?" — і хитро так дивиться. Я його відразу зрозумів. Розпутничав він колись з вдовами та солдатками. А тепер, бач, знову знайшов собі якусь зазнобу. А потім раптом запитує: "Чи не до тебе ходить Македониха, чи не тобі вона обіди носить?" Подивився я на нього та й кажу: "Лук'яне Івановичу, може, і ходить до когось Македониха, може, і носить комусь обіди, тільки я ж то тут при чому?"

Македон взяв іще одну грушу, але поклав її назад.

— Андрію Степановичу, чому ж ти? Не подобаються?

Македон мовчки показав другові на вікно. Мефодій побачив, як з кущів орішини вибігали денікінці, розсипалися в цеп, оточуючи хату. Тривожно глянувши на друга, Мефодій спитав:

— Що робити?

— Тікати пізно, будемо відбиватися.

Македон, озброєний наганом, став біля вікна, закритого коленкоровою занавіскою. Він добре знав: в разі полону — на нього чекає тяжке катування і неминуча смерть, тому вирішив: живим не здаватися до рук ворогів, битися до останнього патрона. Добре знав і Мефодій, яка розплата могла б йому бути за переховування Македона.

Довгі роки з'єднали їх міцною, вірною дружбою. І ось настав грізний час іспиту. Іншого виходу в них не було: або перестріляти частину денікінців і, прорвавши вороже кільце, втекти до лісу, або ж, прийнявши бій, загинути в цій нерівній боротьбі. Тільки б вирватися звідси, а там Мефодій знає такі стежки, яруги й хащі, що нехай цілий полк розшукує — не знайде. Але як вирватись? Коли б патронів більше, коли б гранати... Але патронів було малувато, а гранати жодної. Залишилось єдине: оборонятися в хаті, влучно посилати кожну кулю, а там видно буде, як діяти.

Від воріт до ґанку, пригнувшись, перебіг Лук'янів син Терешко, а слідом за шм іще двоє. Загриміла клямка. Мефодій, не відчиняючи дверей, спитав:

— Чого вам треба?

— Це ви, Мефодію? Відчиніть. Я — Терешко. Ми шукаємо в лісі одного комуніста, а до вас завернули на хвилину. Чи є у вас свіжа водичка?

— Водичка є, та не для вас припасена,— відповів Мефодій.— Догадуюсь, чого прийшов. Тільки ні води вам не дам, ні до хати вас не пущу.

— Пусти, Мефодію! По-доброму тебе прошу, а не впустиш — як собак вас тут перестріляємо. У тебе переховується Македон. Нехай краще сам вийде, щоб не проливати ще й твоєї крові.

— Дурень ти несусвітний! — сказав Мефодій.— Македон мій друг. Як же я можу його зрадити?! Іди геть! Нікого ми в хату не пустимо.

З двору почувся перший постріл. Куля, розбивши шибку, трохи зачепила Мефодія нижче ліктя. З рукава поповз струмочок крові, і кілька яскравих крапель упало на підлогу. Македон перев'язав рану рушником. Це невелике поранення викликало в лісника нестримну лють. Він, здавалося, ладен був вийти на подвір'я і один вступити з ворогами в рукопашний бій. Але від необдуманих дій стримували його розсудливість і почуття товариського обов'язку.

Знову дзенькнула розбита шибка. Мефодій попередив:

— Обережніше, Андрію, за стіну ховайся. Стіни тут добрі. Кулею їх не візьмеш. А вікна пропали. Якщо доведеться вставляти — де тепер скла дістанеш!

Невідомо куди подівся Терешко. У двері ніхто більше не стукав. Денікінці стріляли з кущів ліщини, з-за тину. Мефодій обрав собі жертву, прицілився, натиснув спусковий гачок.

— Є один,— сказав лісник, спостерігаючи, як за орішииою хитнувся високий чубатий денікінець і, випустивши з рук гвинтівку, впав на траву.

Кулі впивалися в дерев'яні стіни, дзьобали піч. Одна з них розбила горщик з борщем.

— Останній патрон,— сказав Мефодій і, вистріливши, промахнувся. Цього промаху не міг собі простити. З досади вирішив закурити, але в кишені не знайшлося махорки. На краю пічки виднілося кілька засушених листків самосаду. Ні слова не говорячи Македону, він вийшов з укриття, ступив кілька кроків і раптом застиг на місці.

— Пригнися,— попередив Македон,— заб'ють.

Лісник потягнувся було до голови, але не доніс її, рука звисла, мов пліть.

— Мефодію, що з тобою? — тривожно спитав Андрій Степанович, але лісник нічого не відповів і звалився на долівку, вкриту соковитою, ще не прив'ялою травою.

Біля печі валялося кілька листків засушеного тютюну, збитих кулею.

— Що ж ти мовчиш? Одсунься трошки, я тебе перев'яжу.— І раптом Македон побачив під головою в лісника почервонілу ромашку...

Крізь розбиті шибки вікон виднілися крони дубів, осик, беріз, на яких вигравало проміння сонця, що вже схилялося до обрію.

Кожного дня в такий час Македон вирушав на прогулянку і, блукаючи по найглухіших стежках, виходив на узлісся, милувався полями, безмежним простором неба, що розкривався перед його очима. Андрій Степанович збирався вирушити на прогулянку і сьогодні, але, мабуть, не доведеться йому більше милуватися ні широчінню полів, ні безмежним простором неба, ні красою надвечірнього сонця.

Непорушно лежав па підлозі вірний товариш. Невмолима смерть насунула й на Македона. У нього залишилося всього три патрони. Два з них він міг витратити па ворогів, а останній беріг для себе.

"Кінець! Доведеться, мабуть, умирати. Ну що ж, не дешево я віддам своє життя! Добрим словом згадають про мене люди.. Згадає Таня..." Чомусь у цю хвилину пригадалася йому дівчинка, яку він любив, мов рідну онуку. Македону хотілося, щоб вона прийшла разом з бабусею на його могилу, посадила лісові квіти — барвінок, конвалії, кучерявий ряст...

Знову гримнув постріл, обриваючи невеселі думки. Македон чекав, коли вороги, нарешті, підійдуть до дверей, щоб узяти його, і тоді він випустить у них останні кулі, крім однієї.