Читати книгу - "Багряні ріки"

Лікар тримав у руці хірургічні ножиці.

— Не чіпайте його! — захекано вигукнув Карім.

Хірург знову завмер. Абдуф підійшов, поглянув на Ньєманову рану, що тепер була стягнута нитками, як ростбіф. Лікар знизав плечима.

— Але ж мені треба обрізати кінці…

Карім недовірливо роззирнувся довкола.

— Як він?

— Нормально. Утратив багато крові. Але ми зробили йому значне переливання й зашили рану. Операція ще не завершена…

— Ви напхали його всякою гидотою?

— Якою гидотою?

— Щоб приспати.

— Лише місцева анестезія…

— Давайте сюди амфетаміни. Щось бадьорливе. Я мушу його розбуркати. — Карім звертався до лікаря, але не спускав очей із Ньємана. — Це питання життя та смерті, — додав він.

Лікар підвівся й дістав із мілкої шухлядки пластикове упакування маленьких пігулок. Карім злегка всміхнувся до Ньємана.

— Тримайте, — промовив лікар. — Через півгодини після цього він збадьориться, але…

— А тепер залиште нас.

Араб закричав до купки людей у білих халатах:

— Вийдіть усі! Мені треба поговорити з комісаром.

Лікар і медсестри зникли за дверима операційної.

Ньєман відчув, як лейтенант висмикнув із його руки катетер, потім почувся шурхіт зіжмаканої серветки. Карім простягнув комісарові його потемнілу від крові поларову куртку. У другій руці він тримав пригоршню пігулок.

— Ваш амфет, комісаре, — з коротким смішком промовив араб. — Один раз звички не робить.

Але Ньєманові було не до сміху. Блідий, як смерть, він схопив Каріма за шкіряну куртку й пробурмотів:

— Каріме… Я… я розгадав їхню змову.

— Яку змову?

— Серті, Кайюа і Шернсе. Змову «багряних рік».

— ЩО?

— Вони… вони підмінювали дітей. 

XII

57

Восьма година ранку. Чорний рухливий краєвид здавався нереальним. Дощ припустив знову, немов заповзявся до світанку востаннє відмити гору. Його струмені протинали темряву, немов велетенські скляні свердла.

Карім Абдуф і П’єр Ньєман стояли лицем до лиця під кроною височезної модрини, один — присівши на капот «Ауді», другий — прихилившись до стовбура дерева. Обидва нерухомі, зосереджені, напружені до краю. Араб дивився на комісара, що завдяки дії амфетамінів поступово відновлював сили чи то пак притомність духу. Він саме закінчив розповідати про вбивчий напад джипа. Але Абдуфові кортіло якомога швидше почути розгадку історії.

Злива виплітала свої візерунки, коли П’єр Ньєман нарешті взявся до розповіді:

— Учора ввечері я поїхав до клініки для незрячих.

— Слідами Еріка Жуано. Я знаю. І що ви там з’ясували?

— Шампла, директор закладу, повідомив мені, що вони лікують дітей, уражених спадковими захворюваннями. Ці діти походять завжди з одних і тих самих родин, з університетської еліти. Шампла пояснив це явище тим, що спільнота інтелектуалів ізолювала себе від решти. Через це їхня кров стала слабкою і виснажилася генетично. Діти, які народжуються сьогодні в цих сім’ях, будуть розумними, освіченими, але тіла матимуть немічні, знесилені. З перебігом поколінь кров університетської верхівки зіпсувалася.

— А як це стосується розслідування?

— Здавалося б, ніяк. Жуано поїхав туди, щоб з’ясувати, чи немає якогось зв’язку між очними хворобами й видиранням очей у жертв. Але річ була не в цьому. Зовсім не в цьому.

Під час мого візиту Шампла вказав на цікаву особливість: протягом останніх років двадцяти в середовищі цієї спільноти з зіпсутою кров’ю почали народжуватися діти з винятковими фізичними даними. Коли вони ставали студентами, то виявляли не лише інтелектуальні здібності, а й здобували перемоги у всіх спортивних змаганнях. Але це ніяк не ладнає із загальною картиною. Як та сама громада людей може породжувати одночасно хирляків і суперменів?

Шампла дослідив походження цих надздібних дітей. Він переглянув їхні медичні справи в пологовому будинку. Потім узявся шукати в архіві. Передивився навіть картки їхніх батьків і дідусів з бабусями в пошуках яких-небудь генетичних особливостей. Але не знайшов нічого. Анічогісінько.

— І що тоді?

— Улітку в цій історії стався несподіваний поворот. Минулого липня під час звичайного перегляду лікарняних архівів було знайдено старі документи, забуті в підземеллях колишньої бібліотеки. То були картки новонароджених, що стосувалися якраз батьків чи дідусів і бабусь цих вундеркіндів.

— І що це значить?

— Це значить, що ці картки існували в двох примірниках. А точніше, що ті, які дивився Шампла в офіційних медичних справах, були підроблені. Справжніми були знайдені. І знайшли їх в особистій шафці головного бібліотекаря університету — Етьєна Кайюа, батька Ремі.

— Трясця ж його матері!

— Атож. За логікою, Шампла мав би порівняти знайдені картки з тими, які він дивився раніше. Але він цього не зробив. Через брак часу. Через байдужість. А насамперед — через страх. Він боявся довідатись якусь небезпечну правду про ґернонську еліту. А ось я це зробив.

— І що виявили?

— Офіційні картки були фальшивками. Етьєн Кайюа підробляв почерк медсестер і щоразу змінював лише одну дрібницю.

— Яку?

— Завжди ту саму. Вагу дитини після народження. Для того, щоб вона відповідала показникам наступних зважувань, які медсестри записували на інших сторінках медичної справи.

— Не розумію.

Ньєман нахилився до лейтенанта й промовив глухим голосом:

— Слухай мене уважно, Каріме. Етьєн Кайюа підроблював першу сторінку в медичних справах, щоб приховати те, що не можна було нічим пояснити: згідно з офіційними документами вага новонародженої дитини ніколи не відповідала її вазі, яку фіксували наступного дня. За одну-єдину ніч немовлята втрачали або набирали відразу кількасот грамів.

Я піднявся до пологового відділення й розпитав акушера-гінеколога. Він сказав, що так швидко вага дитини змінитися не може. І тоді я збагнув очевидне: за цю одну ніч змінювалася не вага дитини, змінювалася дитина. І саме цю жахливу правду прагнув приховати Кайюа-старший. Він, або ж скоріше його спільник, Серті-старший, що працював нічним санітаром в Університетському медцентрі, підмінював немовлят у палаті для новонароджених.

— Але… навіщо?

Ньєман криво посміхнувся. Вітер, наче канчуком, шмагав йому обличчя гострими струменями дощу. Гірка впевненість підточувала його голос.

— Щоб відродити генетично виснажену спільноту, щоб улити в жили інтелігенції нову кров, міцну й здорову. Метод Кайюа й Серті був простий: вони підміняли певних дітей з університетських родин дітьми горян, яких вони вибирали, зважаючи на фізичні дані їхніх батьків. У такий спосіб до інтелектуальної спільноти Ґернона долучалися здорові, життєздатні особини. Нова кров змішувалася зі старою в єдиному місці, де неприступні викладачі могли перетнутися з темними селянами — у пологовому відділенні. Там, де народжувалися всі діти цього краю і де, відповідно, була змога влаштувати таку підміну.

Ось у чому полягав зміст таємничого запису в зошиті Філіппа Серті: «Ми володарі багряних рік». Ця фраза не означала жодної книжки