Читати книгу - "Ім’я вітру"

— Отакої, — гидливо промовив Гемм і ворухнувся так, ніби зібрався підвестися.

Ректор зацитьнув його суворим поглядом.

— Чому ти бажаєш навчатися в Університеті?

Я аж стуманів. Ось до цього запитання я був зовсім не готовий. Що я міг сказати? «Десять тисяч книжок. Ваші Архіви. Я колись, як був малим, мріяв, що читатиму тут». Це правда, але надто по-дитячому. «Я хочу помститися чандріянам». Надто театрально. «Стати таким могутнім, щоб мене більш ніхто й ніколи не міг скривдити». Надто страхітливо.

Я підняв очі на Ректора й усвідомив, що вже давно мовчу. Не маючи змоги вигадати щось іще, я знизав плечима і сказав:

— Не знаю, пане. Гадаю, це мені також доведеться дізнатися.

Ректорові очі на той час уже виражали цікавість, але він відкинув її й запитав:

— Чи не хотів би ти сказати ще щось?

Це запитання він ставив й іншим вступникам, але ним не скористався жоден з них. Воно здавалося майже риторичним, ритуалом, після якого майстри обговорять плату за навчання для вступника.

— Так, дякую, — відповів я і здивував його. — Я мушу попросити не лише прийняти мене, а й зробити мені послугу. — Я глибоко вдихнув, даючи їм час зосередитися на мені. — Я йшов сюди майже три роки. Може, я й здаюся юним, але я маю не менше, а може, і більше право перебувати тут, ніж який-небудь багатий панич, який не може відрізнити сіль від ціаніду на смак.

Я ненадовго замовк.

— Однак наразі в мене в гаманці два йоти й жодної можливості знайти ще грошей. Я вже продав усе, що тільки міг продати.

Прийміть мене більш ніж за два йоти — і я не зможу навчатися. Прийміть мене за меншу суму — і я буду тут щодня, а щоночі буду робити все потрібне для того, щоб вижити під час навчання тут. Я спатиму в провулках і стайнях, митиму посуд за недоїдки з кухні, випрошуватиму гроші на пера. Я робитиму все, що потрібно. — Останні слова я вимовив відчайдушно, мало не прогарчав їх.

— Але прийміть мене задарма й дайте мені три таланти, щоб я міг жити й купувати собі все потрібне для належного навчання. — І я буду таким студентом, яких ви ще ніколи не бачили.

На півсекунди запала тиша, а потім залунав громовий сміх Кілвіна.

— ХА! — проревів він. — Якби в кожному десятому студенті була половина цього вогню, то я б навчав не крейдою й дошкою, а батогом і стільцем. — Він гепнув рукою по столу перед собою.

Тут усі, мов по команді, одночасно заговорили на різні голоси. Ректор трохи змахнув рукою в мій бік, і я скористався можливістю та сів на стілець, який стояв скраю кола світла.

Дискусія, здавалося, тривала доволі довго. Але поки я там сидів, а компанія старих обговорювала моє майбутнє, видалися б вічністю навіть дві чи три хвилини. Не те щоб там хтось кричав, але руками вимахували чимало — здебільшого майстер Гемм, якому я, здається, не сподобався так само, як і він мені.

Якби я міг розуміти, що вони кажуть, було б не так погано, але розібрати те, що говорилося, не могли навіть мої уважні вуха, звиклі до підслуховування.

Раптом їхня балаканина стихла, а тоді Ректор поглянув на мене й жестом покликав уперед.

— Хай буде записано, — офіційно проголосив він, — що Квоута, сина… — Він зупинився, а тоді запитливо поглянув на мене.

— Арлідена, — підказав я. Тепер, коли минуло стільки років, це ім’я звучало для мене дивно. Майстер Лоррен повернувся до мене й кліпнув один раз.

— …сина Арлідена, прийнято до Університету для продовження освіти сорок третього кайтеліна. До Аркануму його буде прийнято в разі доведення опанування основних принципів симпатії. Офіційний поручитель — Кілвін, Майстер-Рукотворець. Плату за навчання встановлено в розмірі мінус трьох талантів.

Я відчув, як у мене всередині заліг великий темний тягар. Зважаючи на мої шанси заробити ці гроші до початку семестру, мені було все одно — що три таланти, що всі гроші на світі. Працюючи на кухнях, виконуючи доручення за гроші, я, можливо, і зумів би зібрати стільки за рік, якби мені пощастило.

Мене не полишала відчайдушна надія, що можна назбирати стільки вчасно кишеньковими крадіжками. Але я розумів: це спало мені на думку саме з відчаю. Люди з такими грішми зазвичай надто розумні, щоб носити їх у гаманці на поясі.

Я усвідомив, що майстри встали з-за столу лише тоді, коли один з них підійшов до мене. Підвівши очі, я побачив, що до мене йде Майстер-Архівіст.

Лоррен був вищий, ніж мені здавалося, — понад шість із половиною футів на зріст. Через видовжене обличчя та довгі руки він здавався майже розтягнутим. Побачивши, що я звернув на нього увагу, він запитав:

— Ти сказав, що твого батька звали Арліден?

Це запитання він поставив дуже спокійно, без натяку на жаль чи винуватість у голосі. Раптом це мене дуже роздратувало: спершу він убиває моє честолюбне бажання потрапити до Університету, а тоді підходить і просто, наче бажаючи доброго ранку, цікавиться моїм покійним батьком!

— Так, — напружено промовив я.

— Арліден-бард?

Мій батько завжди вважав себе мандрівним артистом. Він ніколи не називав себе ані бардом, ані менестрелем. Почувши, як його так називають, я роздратувався ще більше, якщо це взагалі було можливо. Відповідати я не став — лише різко кивнув один раз.

Якщо він і вирішив, що моя відповідь була короткою, то не показав цього.

— Мені стало цікаво, в якій трупі він виступав.

Моє слабеньке самовладання не витримало.

— Ой, вам стало цікаво, — сказав я так в’їдливо, як тільки дозволяв мені нагострений у трупі язик. — Що ж, можете, мабуть, поцікавитися ще трішки. Я ж тепер застряг у невігластві. Гадаю, ви самі можете трішечки потерпіти власне невігластво. Коли я повернуся, заробивши свої три таланти, то ви, можливо, зможете спитати мене знову. — Я люто на нього глянув, неначе сподіваючись спопелити його очима.

Він не відреагував практично ніяк. Лише згодом я дізнався, що домогтись якоїсь реакції від майстра Лоррена приблизно так само легко, як і побачити, як підморгує кам’яний стовп.

Попервах він видавався дещо спантеличеним, потім — дещо враженим, а тоді, коли я зиркнув на нього знизу вгору, він ледь помітно, нещиро всміхнувся й мовчки передав мені папірець.

Я розгорнув і прочитав його. Там було написано: «Квоут. Весняний семестр. Плата за навчання: –3 тлн». Мінус три таланти. Ну звісно.

Мені стрімко полегшало.