Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Напевно, якби я не була настільки захоплена майбутнім замовленням і великою кількістю роботи, що раптово впала на мене, то вся б звелася від хвилювання перед розмовою. Але нервувати мені ніколи. І переживати також.

Порадившись із Кадіром та Тітмірою, розподіляємо аванс на три нерівні купки. Меншу частину залишаю на матеріали. Трохи більшу ховаю в сейф на майбутнє ― хто зна, як далі складеться наше життя, а мати кошти про запас ніколи не завадить. І найбільша йде на господарські потреби: продукти та необхідні для життя дрібниці.

А потім до вечора думаю над заготовками та роблю начерки. Для більш якісної роботи доводиться ґрунтовно так покопатися в бібліотеці Отгріфа і прочитати про цей заміський маєток шановної графині Морред. Благо, батько Касії дуже поважав літературу, і в його сімейному книгосховищі крім художніх книг і підручників легко знайшлись потрібні мені барвисті журнали. Вони, звісно, зовсім не були схожі на сучасні земні, але дуже докладно описували побут і архітектуру найбільш відомих і модних садиб, що належать королівській родині. Швидше за все, видання купувалися для матері Касії, леді Летріс, але це не мало ніякого значення. Для мене важливо було побачити ландшафт, навколишній замок, саму будову, стиль та дизайн. А вже від цього я планувала відштовхуватись і у своїх виробах. На досить вагомому місці для мене була гармонія у всьому. Саме вона визначала значну частину якісної роботи, якою я по праву пишалася. Королю презентувався килим як подарунок ― частинка Моренаю. А ось на вироби для графині Вінори у мене були зовсім інші плани. Хотілося чогось новенького, але разом з тим, щоб воно не виглядало зовсім чужим і дивним в оздобленні будинку.

Відзначивши для себе кілька пейзажів і узгодивши в яких саме апартаментах Вінора бажає поміняти килими, приступаю до більш детальної промальовки. Перший ескіз у мене вже майже готовий. З ним я і вовтужусь до вечора, доводячи до досконалості, і перериваюсь лише на обід і вечерю.

Роботу закінчую коли за вікном починає темніти. Чашка з остиглим чаєм і підсохла булочка служать німим докором. Адже я обіцяла Тітмірі, що обов'язково все доїм. Забула. Захопилася. І руки ліньки було мити. Різнокольорова пастель яскравими плямами покриває пальці та долоні. Живіт зводить з голоду.

З зітханням потягуюсь і стираю з рук м'якою ганчіркою крупиці різнокольорового пилу. Тільки потім поспішаю до умивальника і проводжу себе до ладу. Виявляється, слід від пастелі ще покриває щоку і навіть мочку вуха. І коли тільки встигла їх забруднити? Мабуть, задумалася і хапнула пальцями, залишивши пляму. Добре хоч волосся Тента підв'язала нагору, а то б і воно в мене зараз було, як у шаленого райдужного поні з дитячого мультика.

Повертаюся за стіл, зсовую у бік художнє приладдя і приступаю до пізньої вечері, вірніше до її решток. Суха булочка хрумтить на зубах і кришиться. Мимоволі морщусь, намагаючись стежити, щоб крихти падали чітко в тарілку, і запиваю черству випічку холодним чаєм. За цим злочинним заняттям й застає мене Сівард.

Ледве не давлюсь останнім шматочком і роблю великий ковток. Колишній чоловік як завжди чудовий у своїй безцеремонності. Лише він може зайти в кабінет, не постукавши при цьому.

― Я відпочивала! ― одразу заходжуся виправдовуватися, як тільки ковтаю змочений чаєм шматок булочки. ― І обідала.

Світлі брови недовірливо здригаються. Але я намагаюся дивитися чесно та невинно, і навіть не моргати.

― А ти вечеряв? ― одразу “перекладаю стрілки”.

Не в однієї мене сьогодні день був насичений та втомливий.

― Аякже, ― підходить ближче і легенько цілує в губи.

І коли тільки подібні жести увійшли до нас у звичку?

― Я, на відміну від тебе, люба, дбаю про своє здоров'я.

― Я теж, ― тихенько бурчу і відпиваю черговий ковток.

Суха випічка подряпала горло, і тепер воно трохи саднить.

Забирає у мене з рук горнятко. Теж робить ковток, кривиться. Так… холодний чай не найсмачніші ласощі. Принаймні у цю пору. Бо влітку, на Землі, я дуже поважала такий напій. Ще й спеціально робила з лимоном, імбиром та льодом. А замість цукру додавала меду. Прекрасно вгамовує спрагу у спеку. Смачно і корисно.

― Ти поговорити про щось хотіла? ― Відставляє чашку, прибирає тацю.

Серце підстрибує до горла і робить кульбіт.

Так, хотіла. Пірнула в роботу і зовсім забула про майбутню бесіду. А тепер хвилювання охоплює крижаними пальцями, і озноб пробігає хвилею по тілу.

Навіть ледь чутний стукіт у двері змушує нервово підстрибнути на стільці.

Сівард кидає на мене здивований погляд.

― Я попросив, щоб нам принесли свіжий чай. Підозрював, що ти про їжу забудеш, ― багатозначно дивиться у бік чашки.

Розгублено киваю.

До кабінету заходить Фріра з тацею. Поспішно перекладає на стіл чайник зі свіжозавареним напоєм, тарілку з пишними пиріжками, від яких парує дивовижний аромат, прибирає брудний посуд і швидко зникає.

Сівард сідає навпроти, розливає по чашках червонувато-коричневий напій, кладе на тарілочку пухкий пиріжок і підсовує до мене.

– Їж! - Наказує.

Мовчки хитаю головою. Зараз точно не до їжі. У шлунку ніби гадюка оселилася і повертається там крижаним клубком.

― Їж, інакше не буде розмови!

Зітхаю. Впертий чаклун. Адже й справді не слухатиме, якщо я хоч шматочок не проковтну. Тільки як це зробити, якщо при одній думці про їжу підкочує нудота?

― Добре, ― ковтаю в'язку слину. ― Але поки їм, розкажи, куди їздив і навіщо.

Вирішаю хоч так себе відволікти.

Хмикає, бере й собі пиріжок із загальної купки й за раз відкушує половину. Потім вичікувально дивиться на мене. Демонстративно наслідую його приклад. Здобна випічка так і тане у роті. Солодке повидло розтікається язиком феєрією смаку.

― Їздив на зустріч з одним, можна сказати, знайомим. Попросив декого дізнатися по своїх каналах про твої кораблі. До того ж мені здалося дивним, наскільки швидко в тебе конфіскували майно.