Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

— Ви готові повторити все це в суді?

— Як треба буде, то повторю.

Мені хотілося ще раз побалакати з панотцем Келлерґаном у присутності Ґегаловуда. Я зателефонував сержантові й виклав йому цю ідею.

— Допитати удвох панотця Келлерґана? Здається, ви щось замислили…

— І так, і ні. Хочу побалакати з ним про нові дані в розслідуванні: про зв’язки його доньки і про побої, яких їй завдавали.

— Що ви хочете від мене? Щоб я пішов до батька і запитав, чи його донька часом не хвойда була?

— Послухайте, сержанте, ви ж бачите, ми знаходимо дуже важливі речі. За тиждень усе, в чому ви були впевнені, щезло мов туман на воді. Ви можете мені сказати зараз, ким була насправді Нола Келлерґан?

— Гаразд, письменнику, умовили. Завтра приїду до Аврори. Зустрінемося в «Кларксі», чули про такий генделик?

— Та певно. А чому там?

— Зустрінемося о десятій ранку. Я вам усе поясню.

Наступного ранку я приїхав у «Кларкс» раніше, ніж ми домовлялися, щоб трохи побалакати про минуле з Дженні. Згадав літній бал 1975-го, і вона сказала, що він був один із найгірших у її житті, бо вона розраховувала піти туди з Гаррі. Найжахливіша була мить, коли він виграв у лотерею головний приз. Вона сподівалася стати його щасливою обраницею, дочекатися дня, коли він заїде по неї й подарує тиждень кохання в сонячному промінні.

— Я сподівалася, я так сподівалася, що він обере мене. Щодня його чекала. А потім, наприкінці липня, він раптом на тиждень зник, і я збагнула, що він, либонь, подався на Мартас-Віньярд без мене. Але не знаю, з ким…

Щоб не засмучувати її, я збрехав:

— Сам. Сам він туди подався.

Вона всміхнулася, їй аж полегшало. Потім сказала:

— Відколи я дізналася про Гаррі з Нолою, про те, що він написав ту книжку для неї, я більш не почуваюся жінкою. Чому він обрав її?

— Такі речі неможливо збагнути. Ти ніколи не здогадувалася про них із Нолою?

— Про Гаррі з Нолою? А кому ж таке могло спасти на думку?

— Твоїй матері, хіба ні? Вона каже, що від самого початку знала. Вона тобі ніколи нічого не казала?

— Вона нічого не говорила про їхні стосунки. Та коли Нола пропала, то й справді казала, що підозрює Гаррі. Пам’ятаю, якось у неділю Тревіс — він тоді залицявся до мене — прийшов до нас перекусити, і мама весь час товкла: «Я певна, що Гаррі причетний до зникнення цього дівчати!». Тревіс відповів: «Потрібні докази, пані Квінн, інакше це лише домисли». А матінка знову за своє: «У мене був доказ. Неспростовний. Та я загубила його». Я ніколи в це не вірила. Просто мама дуже гнівалася на Гаррі за той обід у саду.

Ґегаловуд прийшов у «Кларкс» точнісінько о десятій.

— Здається, ви поцілили в точку, письменнику, — сказав він, сідаючи за шинквасом коло мене.

— Чому ви так гадаєте?

— Я дещо знайшов про цього Лютера Калеба. Це було нелегко, та ось що я накопав: народився 1940 року в Портленді, штат Мен. Хтозна, як він тут опинився, та на початку 70-х перебував на обліку в поліції Конкорда, Монсберрі й Аврори за недостойну поведінку з жінками. Він вештався вулицями і чіплявся до жінок. Збереглася навіть скарга на нього від такої собі Дженні Квінн, тепер Довн. Вона господиня цього ресторанчика. Заява про сексуальні зазіхання, серпень 1975-го. Саме тому я й хотів, щоб ми тут зустрілися.

— Дженні заявила в поліцію на Лютера Калеба?

— Ви з нею знайомі?

— Авжеж.

— Покличте її сюди, добре?

Я звелів комусь із кельнерів погукати Дженні, вона була в кухні. Ґегаловуд назвався і попросив розповісти про Лютера. Вона стенула плечима.

— Знаєте, мені нема чого сказати. Він був непоганий хлопець. Дуже добрий, хоч і бридкий зовні. Вряди-годи заглядав сюди, у «Кларкс», і я давала йому каву і сандвіч. Грошей із цього сіромахи ніколи не брала. Мені було боляче дивитися на нього.

— І все ж таки ви подали на нього скаргу, — сказав Ґегаловуд.

Дженні здивувалася.

— Бачу, ви добре обізнаний, сержанте. Це діло давнє, дуже давнє. Це Тревіс звелів мені подати ту заяву. Він тоді сказав, що Лютер небезпечний і треба від нього триматися оподаль.

— Чому небезпечний?

— Того літа він весь час вештався Авророю. І часом поводився зі мною агресивно.

— У чому він поводився брутально?

— Та не брутально, — агресивно. Він наполягав… Хтозна, може, вам це здасться кумедним…

— Розповідайте нам усе, пані Довн. Для нас важлива кожна подробиця.

Я підбадьорливо кинув Дженні: кажи.

— Він домагався, щоб я йому позувала.

— Він хотів малювати вас?

— Так. Казав, що я гарна дівчина, що він вважає мене винятковою і хоче лиш одного — мати можливість мене малювати.

— Що з ним сталося? — запитав я.

— Він перестав з’являтися, — відповіла Дженні. — Кажуть, розбився на авто. Запитайте Тревіса, він напевне має знати.

Ґегаловуд підтвердив, що Лютер Калеб загинув у автокатастрофі 26 вересня 1975 року, тобто майже через місяць після зникнення Ноли. Його перекинуте авто знайшли біля підніжжя скелі неподалік Саґамора, в Массачусетсі, десь за двісті миль від Аврори. Крім того, Лютер навчався в школі живопису в Портленді, тож, як гадав Ґегаловуд, є поважні підстави вважати, що це він написав Нолин портрет.

— Здається, той Лютер був чудернацький чолов’яга, — сказав сержант. — Може, він вимагав того ж і від Ноли? Може, то він затягнув її до лісу Сайд-Крік? Убив її в нападі шаленства, позбувся тіла і втік до Массачусетсу. А потім, коли почало дошкуляти сумління, знаючи, що його шукають, кинувся просто в авто з бескиду. У нього в Портленді є сестра. Я намагався додзвонитися їй, але марно. Спробую ще раз.

— Чому ж поліція не взялася за нього тоді?

— Щоб притягнути його до відповідальності, треба було вважати одним із підозрюваних. Але в тій справі не було ніяких фактів, що вказували б на нього.

Я запитав:

— То, може, все-таки допитати Стерна? Офіційно. Чи обшукати його дім?

Ґегаловуд сумно скривився.

— У нього величезна влада. Поки що ми облизня зловили. І поки в нас не буде нічого вагомого, прокурор і не почухається. Потрібні вагоміші факти. Докази, письменнику, нам потрібні докази.

— А портрет?

— Портрет — доказ, роздобутий незаконним шляхом, скільки можна пояснювати? Скажіть ліпше, що ви збираєтеся робити в панотця Келлерґана?

— Мені треба з’ясувати деякі речі. Що більше дізнаюся про його дружину і про нього, то більше виникає запитань.

Я розповів про мандрівку Гаррі з Нолою на Мартас-Віньярд, про те, як мати била її,