Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

Сама ж Мелані ніколи не крилася з цими листами, і щоразу читала вголос тітоньці Туп і Скарлет великі уривки з них. Але Скарлет якраз ті місця, яких вона не зачитувала, найдужче непокоїли, і саме це й спонукало її крадькома перечитувати листи до зовиці. Вона просто мусила знати, чи покохав Ешлі свою дружину після того, як вони побралися? Чи він бодай вдає, що її кохає? Чи звертається до неї ніжними словами? Які почуття він висловлює, і запально чи ні?

Вона старанно розправила листа.

Рівні, дрібно писані рукою Ешлі рядки застрибали перед її очима, коли вона почала читати: «Люба жіночко!» — і зразу зітхнула полегшено. Він ще ні разу не звернувся до Мелані: «Дорога моя» чи «Кохана».

«Люба жіночко! Ти от пишеш, що непокоїшся, чи не приховую я від тебе своїх справжніх думок, і питаєш, про що я думаю ці дні...»

«Мати Божа! — перелякано здригнулася Скарлет.— „Своїх справжніх думок!“ Невже Меллі здогадується, що у нього на серці? І у мене теж? Невже вона підозрює, що ми з ним...?»

Руки її тремтіли дрібним дрожем, коли вона взялася читати листа далі, але поступово їй полегшало.

«Люба жіночко, якщо я й приховую щось від тебе, то це лише тому, щоб ти зайве не тривожилась, щоб до твоїх переживань про моє фізичне здоров’я не додавалися переживання про мій душевний стан. Але мені важко щось від тебе приховати — ти занадто добре мене знаєш. Можеш не тривожитись. Мене не поранено. І я не захворів. Я маю вдосталь їжі й часом навіть можу виспатися в ліжку. А про більше солдат і не мріє. Але на душі в мене важко, Мелані, і я з усім відкриюся тобі.

У ці літні ночі мене не бере сон, і коли всі в таборі давно вже поснули, я дивлюсь на зорі й знов і знов запитую себе: „Навіщо ти тут, Ешлі Вілкс? За що ти воюєш?“

Звісно, не за честь і славу. Війна — це брудна справа, а у мене відраза до бруду. Я не солдат, і мене не вабить хвилинна слава під пащами гармат. І все-таки я тут, на війні, хоча Господь судив мені жити у себе в маєтку й студіювати книжки. Звук сурми не розпалює у мені кров, Мелані, і барабанний дріб не спонукає до походу, бо я надто виразно бачу, що нас зраджено. І зрадила нас наша власна південська пиха, самовпевненість, буцім один південець може подолати десяток янкі, а Король Бавовник може врядувати світом. Зрадили нас бучні й порожні слова, забобони й ненависть, що виходили з уст тих, хто стоїть над нами, кого ми звикли поважати й шанувати: „Король Бавовник, Рабовласництво, Права Штатів, Кляті Янкі“.

Отож, коли я лежу, підстеливши свого коца, й дивлюсь на зорі, й питаю себе: „За що ж ти воюєш?“, на думку мені спадають Права Штатів, бавовна, негри, янкі, яких ми з дитинства привчалися ненавидіти, і я доходжу висновку, що зовсім не задля цього я взявся за зброю. Але ось я бачу в уяві Дванадцять Дубів, пригадую, як місячне світло скісно падає на білі колони, і як незвично виглядають у ньому магнолії, що розкриваються до місяця, і як обсновують виткі троянди бічний ганок, де навіть у найжаркіший день стоїть холодок. І бачу матір з шитвом у руках, як то бувало за мого дитинства. І чую негрів, як вони вертаються присмерком з поля, втомлені, зголоднілі, і доноситься їхній спів, і рипіння корби, коли відро опускають у глибоку криницю. І бачу, як положисто збігає путівець до річки через бавовникові поля і як лягає вечірній туман долиною. Оце ж заради цього я й опинився тут, хоч не прагну ні смерті, ні слави, і остерігаюся страждань, і не маю ні до кого ненависті. Мабуть, саме це й називається патріотизмом,— любов до отчого дому й до свого краю. Але є, Мелані, і щось глибше. Бо оте все, що я згадав,— лише символи того, за що я готовий важити головою, Мелані, символи дорогого мені способу життя. Бо я воюю за минуле, за те минуле, яке дуже дороге мені, але яке, боюся, відійшло вже назавжди, незалежно від того, як скінчиться війна. Бо чи виграємо ми, чи програємо, а поразка наша неминуча.

Якщо ми виграємо війну й здійснимо свою мрію — побудуємо Бавовникове королівство — це не вбереже нас від поразки, бо ми на той час станемо іншими людьми й не зможемо вернутись до колишнього супокійного укладу життя. Світ стукатиме в наші двері, вимагаючи бавовни, і ми правитимем за неї ціну, яку самі схочемо. Тоді, боюся, ми зробимося нічим не кращими від янкі, хоч тепер ми й насміхаємось над їхнім грошолюбством, зажерливістю й гендлярським духом. А якщо ми програємо війну, якщо програємо, Мелані!..

Я не боюся ні небезпеки, ні полону чи поранення чи навіть і смерті, якщо вже так мені випаде, але боюся, що коли війна скінчиться, минуле однаково не повернеться. А я ж належу до цього минулого. Мені не місце в теперішньому житті, де панує пристрасть убивати, і боюся, що я не зможу знайти собі місця і в майбутньому, хоч би й як намагався. Та й ти, моя люба, також, бо ми з тобою однакової закваски. Я не знаю, що готує нам майбутнє, але воно не може бути таким гарним і таким духовно близьким нам, як минуле.

Я лежу й дивлюсь на хлопців, що сплять поруч, і запитую себе: чи у близнюків, або в Алекса чи Кейда теж снуються такі думки? Я запитую себе: чи знають вони, що б’ються за Справу, яка зазнала поразки ще в ту хвилину, як пролунав перший постріл, бо наша Справа — не що інше, як наш спосіб життя, а він уже назавжди відійшов у минуле. Але мені здається, вони не морочать собі голови такими думками, і тому їм легше.

Коли я просив тебе стати