Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

class="p1">— Справа в тому, Іване Карповичу, що ви досить популярна особа в Галичині. Після захоплення Львова і навколишніх територій ми провели перевірки місцевих бібліотек на предмет вилучення забороненої літератури. Так от, виявилося, що майже у всіх бібліотеках є книжки та журнали ваших історій і, судячи з записів у формулярах, вони зажили великої популярності. Опитані книжкові торгівці кажуть, що пригоди Івана Карповича Підіпригори вже кілька років у лідерах продажів. У Галичині вас знають, читають і люблять. Звісно, ваше сприйняття тамтешніми досить хибне. Вони вважають вас прикладом успішного українця, хоча ж зрозуміло, що ви руська людина, а не якийсь там мазепинець. Так, Іване Карповичу?

— Так точно.

— Звільнені області — у тилу, нам важливо забезпечити там спокій і порядок, завчасно ліквідувавши ворожі та потенційно ворожі елементи. Ми перекинули до Львова найкращих співробітників зі всієї імперії, щоб забезпечити досягнення поставлених цілей. Однак, окрім батога, ми будемо використовувати і пряник. У тому числі вас. Ваш авторитет та популярність дадуть змогу підсилити пропагандистську роботу в Галичині, забезпечити нашій армії надійний тил і ліквідувати залишки австріяцького панування. Цією роботою у Львові керує полковник Роттенбург, у розпорядження якого ви і надійдете.

Генерал-майор зробив паузу, подивився на мене.

— Іване Карповичу, на відміну від колег із контррозвідки, я не вважаю за необхідне знищувати вас. Бо це найпростіший, однак найменш ефективний варіант. Я надаю вам можливість довести на ділі свою відданість імперії. Думаю, що за умови вашої успішної діяльності в Галичині ми зможемо поставити питання про вашу демобілізацію. Тож усе у ваших руках, і я впевнений, що ви зробите правильний вибір.

Генерал підвівся, я теж.

— Документи та квитки на дорогу вам видасть капітан Мельников. Попереджаю, що ви мусите бути у Львові за три дні. Вашу затримку в дорозі буде розцінено як дезертирство, з відповідними наслідками як для вас, так і для ваших близьких. Було приємно познайомитися.

Генерал пішов, а я впав на ліжко. Треба було зібратися. Але це було важко. Сум і відчай. Я згадав покійного Благово. Я теж зморився від цих постійних випробувань. За що? І нехай би вони стосувалися лише мене, я б це витримав. Але дівчата...

Прийшов капітан. Видав мені гроші та наказ про переведення до Львова.

— Наказ бережи, бо польова жандармерія і поліція посилюють роботу в тилах з пошуку шпигунів. — зауважив Мельников. — Я наказав видати тобі цивільний одяг і харчів на дорогу. Всі тут дуже засмучені твоїм від’їздом, просто-таки ледь не плачуть. Коли будеш готовий, тобі виділять віз до станції. Там підеш до начальника, покажеш наказ. Він посадить тебе до потрібного потяга.

— Добре, — я кивнув.

— Ну той, Ваню, бувай. — Мельников поплескав мене по плечу і пішов до дверей. Але вже на виході зупинився. — Ледь не забув! Я ж тобі дещо припас! Ось! — Він вийняв із внутрішньої кишені піджака пляшку.

— Коньяк, французький, зі старих запасів. — Капітан мрійливо подивився на пляшку. Явно був не проти випити її зі мною, але мені зараз пити зовсім не хотілось.

— Дякую. — Я узяв пляшку і поставив на стіл.

— Ну, тоді успіхів, Ваню.

Штабс-капітан пішов. Невдовзі до палати потягнулися лікарі. Вони вже знали про мій від’їзд, сумували з цього приводу. Під вечір улаштували застілля, щоб хоч якось розвеселити мене. Я намагався усміхатися і дуже напився.

Зранку з важкою головою сів у візок і вирушив до станції. Дорогою двічі блював, на станції довго пив чай, поки чекав підходящого потяга. Начальник станції пояснив, що на південь руху майже немає, всі потяги йдуть по лінії схід — захід, тому їхати мені доведеться з пересадками. Спочатку добрався до Бреста, там переночував, потім поїхав до станції Лунінець. Там побачив досить великий ешелон вантажних вагонів. У схожому їхав на війну. Ешелон заїхав на станцію і зупинився на резервній колії, щоб пропустити состав, що віз підкріплення на фронт. З вагонів почали кричати. Я ж у Києві служив, з жидами стикався, то одразу зрозумів, хто у вагонах. І багато ж — судячи з криків, ешелон був повністю набитий жидами, які просили їжі й води. Ешелон оточили солдати, стукали прикладами у двері і наказували мовчати.

Підбіг і начальник станції, почав бідкатися, що вже четвертий ешелон, повний жидів, але годувати нічим і є наказ максимально швидко відправляти у внутрішні губернії, без зупинок.

— Вони кричать, що вже другий день без води, — сказав я, бо трохи ідиш знав.

— Ну, доводиться ж пропускати ешелони на фронт, ось вони і стоять на кожному полустанку! — зітхнув начальник станції.

У вагонах почали плакати діти.

— А чого їх вивозять? — здивувався я.

— Наказ зі всіх прифронтових губерній вивезти жидівське населення, бо немає йому довіри. Налаштоване проти Російської імперії. Ходімо, Іване Карповичу, чаєм вас пригощу, — сказав начальник станції.

— Та дайте їм хоч води!

— Не можу. Вони за кілька хвилин уже відправляються, я не встигну напоїти всіх охочих, та й людей у мене стільки немає. Ходімо, не хвилюйтеся ви за тих пархатих.

Ешелон справді невдовзі рушив на схід. Начальник станції виявився моїм шанувальником, знайшов навіть фотографа, щоб той нас разом сфотографував.

— Синові покажу! Він вас теж дуже читати любить!

З поваги до мене у будь-який потяг начальник станції мене не саджав, ешелони з винятково вантажними вагонами пропускав, чекав чогось пристойнішого. Я теж не поспішав, час у мене був. Начальник станції був із Полтави, вважай, земляк, то ми добряче посиділи. Він збирався за тиждень їхати у коротку відпустку, бо його вагітна дружина мала народжувати. Я попросив його передати лист на хутір Єлизаветі Павлівні, і він охоче зголосився.

Вже ввечері посадив мене до ешелону, де було кілька пасажирських вагонів. Один із них першого класу. У вагоні було повно офіцерів, які поверталися до своїх частин. Багато курили, пили коньяк, куплений у вокзальних ресторанах. Жартували, що треба поспішати, бо Відень без них візьмуть.

— Ох, панство, що б ми без тих австріяків і робили!

— Та не кажіть! З німцями воювати важко, а з австріяками — тільки наганяй!

— За перемогу руської зброї!

— За государя!

Вже були напідпитку, але далі випивали. Добре що збилися в страшній тісняві у двох купе, то в інших двох було де сісти. Мене, як цивільного, військові ігнорували, я теж до них у компанію