Читати книгу - "Спустошення"

— Это нормально, — Віктор усміхався своєю бандитською усмішкою і притуляв до себе. — Хочешь, купим тебе в столовой пироженку с бараниной, чтоб тебе грустно не было? То, что ты описываешь, в современной психиатрии классифицируется как общие симптомы шизофрении, Глаша. Не читала учебник? Почитай, там много про нас написано. У них это как болезнь. У нас — как этап работы. Нужно просто перейти это. Это дорога. Дойдут не все, — сказав Віктор і засміявся.

У його сміхові відчувалася втома від шляху. Це веселощі людини, яка сама вже достатньо бита життям і навчилася ставитися до всього, що з нею відбувається, по-філософськи.

— Федя, у тебя тоже симптомы шизофрении? — з надією в голосі спитала Глаша. Скоро своїми психічними розладами можна буде пишатися так само, як вигадливою зачіскою, зробленою в дорогого перукаря.

— Нет, у меня синдром Котара, — відказав я не без почуття гідності. — Тотальное отрицание бытия с уклоном в религиозный мистицизм.

— «Ничто — это звучит гордо», — жартує Віктор.

— Нет, я так не могу, — Глаша береться за голову. — Мне нужно на что-то опереться. Иначе я сойду с ума.

— Съешь плюшку, полегчает, — кидає він.

— Мне иногда кажется, что это все большое надувательство — большая иллюзия. Даже не в смысле эффективности языков, а в смысле их надобности. И в смысле направления — нужно ли вообще туда идти, если для этого нужны такие аскезы.

— Это временное явление, скоро все устаканится, — каже Віктор. — Другого пути нет. Точнее, есть. Это смерть.

Над їхнім глухим завулком клубочаться хмари, легкий вітерець тріпоче білизною, що сохне на сушці, домішуючи до запаху вугілля з кальяну, диму фруктового тютюну і диму його сигарети свіжі нотки чистоти.

На терасі ми удвох із Глашею: анафема, якій вона піддала мене, вже знята, і Глаша примирилася з тим, що нам не судилося бути разом.

— Як у вас із Жан-Люком? — запитав я.

— Мы разошлись, он сейчас во Франции. Мы продали наше кафе на Пушкинской. Сейчас преподаю русский язык китайским эмигрантам, — відповіла Глаша. — Была страшно удивлена, когда мне рассказали, что ты сюда приедешь. Я же не знала, что ты всем этим теперь тоже занимаешься, да еще на такой должности. Думала, может мне уехать, чтобы не вызывать у тебя каких-то неприятных чувств...

— Ніколи не відчував такого, — кажу я.

Обіймаю Глашу. Відчуваю, як вона притискається обличчям до мого плеча, і футболка стає там мокрою від сліз, що течуть із очей.

— Пам’ятаєш, Глашо, коли ти влітку приїжджала? Тоді все почалося якраз. Я кинув роботу на телебаченні. У мене в житті з’явилася інша людина, я познайомився з Кармановим, і все закрутилося. Я втратив усе товариство, з яким спілкувався раніше. Тепер у мене в друзях люди, які малюють дивні картинки у «Ворді», а їх щоденний психічний стан описують підручники з психіатрії...

Ми — два недопалки. Вона втратила все — втратила чоловіка, потім втратила ще одного чоловіка, потім, за ними, втратила себе, втратила надії на сімейне життя і на дитину, яка могла б якось додати її буттю осмисленості. Зараз все, що у неї є, — це психоінженери, товариство, яке вона має тут. Тут її всі люблять і називають «Глашенькою». І я насилу стримуюся, щоб не почати співставляти наші два занепащі життя. Я жахаюся від того, що мене починає знову покривати паволока пристрасті — у буддистів це називається трішною: ілюзією світлих перспектив, які ми сподіваємося отримати від цього світу. Мені на секунду здається, що можливість шлюбу із Глашею — це, все ж таки, велика удача, наші дві самотності зможуть зцілити одна одну. Глаша — з чудової інтелігентної родини. Ми могли б разом відвідувати театри, жити насиченим світським життям — можливо, я переїхав би до Москви і спробував влаштувати собі кар’єру там, подалі від страченого Києва, подалі від Карманова — стали б удвох з нею ходити в московський дацан, познайомилися б із московською буддійською тусівкою, заприятелювали б із Борисом Гребенщіковим...

Мовчанка між нами на степовому вітрі, під степовим сонцем відсікає усі прив’язаності, усі сподівання на те, що далі буде краще. Відсікає шанси на те, що маємо на що чекати.

— Ти знаєш, я ще ніколи не підходив до краю так близько як тут, в Елісті, — сказав я. — В усіх сенсах. Здається, ніби далі, за тією грядою горбів уже нічого немає. Це певний шок — раптом виявляєш себе десь серед степу, в будинку з облупленими стінами, і починаєш розуміти, що це і є єдине справжнє, і нічого більш справжнього, ніж це, в моєму житті не буде, куди б я не поїхав, з ким би я не був...

Ми ще дивилися якийсь час за гряду пагорбів на горизонті, за якими закінчувалося творіння і починалося Ніщо. Я обійняв Глашу, і ми стояли так, прихилившись головами, а над нами кружляли грозові хмари. Сильний, холодний вітер змусив нас поскоріше розімкнути обійми і шукати притулку в домі. На дворі здіймалася буря.

Уночі, у першій її половині, коли сон найглибший, мені явився дивний сон. Але чи сон це — не знаю, надто реалістичні мої відчуття.

Сниться, що я на незнайомій квартирі — вона гола, обідрана, і тільки тьмяна жовта лампочка під стелею навіює страшенний сум. Поруч зі мною — Смирна, але не доросла, а така, якою бачив її на фотографіях, коли мала двадцять один-двадцять два, сам пік її сексуальності. Вона — це все, що мене приваблює у цій нікчемній квартирі. За вікном падає сніг і ходять люди. Мені стає страшно. За вікном сходять сутінки. Раптом двері до кімнати прочиняються, і в неї заходить Борис Олегович — він одягнутий у камуфляж, у руці тримає АК-47. Нічого не кажучи, він упритул відкриває по нас зі Смирною вогонь, і я бачу, як кулі прошивають її і мене гарячою металевою струминою вздовж і впоперек, і відчуваю в тілі м’які, але сильні точкові проникнення, відчуваю, що він мене продірявив і тепер я помираю.

Сніг, зима. Надходять ранні сутінки. Я опиняюся сам, серед багатоповерхівок озираюся у пошуках Смирни, її вже немає. Навколо мене ходять дивні люди, наче причмелені. Закрадається підозра, що вони, як і я, всі вже мертві. Почуваюся дуже дивно — почуваю себе ніяк. Так, наче мене немає. Сам не знаю, як опиняюся в одному з поїздів на залізничній станції. Звичайна