Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

— Те. що ніякий це не осередок. — відповів Джордж.  

Барнс тихенько вилаявся й запитав:  

— А   справжній    осередок, звичайно, вже відомий тобі?  

— Ні. Поки що ні.  

— Тоді відшукай його, будь ласка, для мене! Гаразд. Локвуде. Я випишу вам перепустки до забороненої зони, як просила панна Вінтерґарден. Тільки пильнуйте, щоб привиди вас там не вбили, а найголовніше... — Барнс знову заглибився в чиїсь папери. — Найголовніше — забирайтесь геть із моїх очей!  

— Я піду до забороненої зони, — сказав Локвуд. коли через кілька хвилин ми знову вийшли на площу, тримаючи перепустки, на яких ще не висохло чорнило. — Погуляю там. щоб відчути дух того місця. Не бійтесь, я там ні в що не втручатимусь. .. А ти. Джордже?  

Джордж подивився на нас такими очима, які бувають, напевно, тільки в сови, що слабує на закрепи:  

— Зараз для мене йти туди — це лише марнувати час. Краще я швиденько збігаю до іншого місця. Люсі, ходімо зі мною. Ти можеш стати мені в пригоді.  

Я завагалась, поглянувши на Локвуда:  

— Звичайно, якщо я не буду потрібна Локвудові...  

— Ні, дякую. Зі мною все буде гаразд, — він машинально, байдуже всміхнувся мені. — Іди з Джорджем. Побачимось удома.  

Він на прощання махнув рукою, різко обернувся — в повітрі майнуло його довге чорне пальто — і за мить уже зник у натовпі агентів, телепатів і техніків.  

Мені аж стиснуло серце — і від болю, й від гніву водночас.  

Я крутнулась на п'ятах, потерла руки, вдаючи завзяття, якого анітрохи не відчувала, й запитала:  

— Куди ж ми підемо. Джордже? До якоїсь цілодобової бібліотеки?  

— Не зовсім. Ходімо, я покажу тобі.  

Він повів мене на південь від площі, повз кордони ДЕПРІК, далі ще якоюсь вулицею, захаращеною слідами заворушень: розкиданими плакатами, порожніми пляшками та іншим сміттям.  

— Це просто жах. — сказала я. пробираючись цим смітником. — Люди божеволіють.  

Джордж саме переступав через плакат із написом:   «АГЕНТИ—ГЕТЬ!»:  

— Божеволіють? Оце вже не знаю. Вони просто перелякані, їх треба якимось чином заспокоїти. Не можна увесь час жити в тривозі... правда. Люсі?  

— Мабуть, так.  

Ми перейшли порожню вулицю. Праворуч від себе я побачила ще один залізний бар’єр — це означало, що ми з Джорджем ідемо краєм зараженої зони в напрямку Темзи.  

—То ти вважаєш, що Барнс помиляється? — запитала я. — І осередок суперскупчення не в географічному центрі навали? Хіба таке можливо?  

— Бач, — відповів Джордж, — Барнс виходить із того, що це звичайна навала привидів. Але ж насправді це не так. Хіба   така    навала може бути звичайною?  

Я не відповіла, знаючи, що Джордж за мить пояснить усе сам. Так і сталося.  

— Поміркуймо, — сказав він. — Що таке Джерело в своїй основі? Достеменно цього ніхто не знає, проте вважаймо, що це така собі слабка точка, в якій зникає бар’єр між нашим та потойбічним світом. Ми бачили це, скажімо, на кладовищі Кенсел- Грін, де вікном