Читати книгу - "Глибоко під водою"

Джулія була добра до мене, коли я повернулася додому. Вона не вдавала, вона була щиро рада, що я повернулася, вона стала піклуватися про мене. Вона, здавалося, думала, що Марк накинувся на мене: мабуть, вона думала, що він якийсь збоченець, у якого руки самі тягнуться до дівчаток-підлітків. Маю віддати йому належне: він мав рацію в одному — люди не зрозуміють його і Кей, ніколи не зрозуміють.

(Є така крихітна збоченська частина мене, яка була б рада вірити в загробне життя. От вона й мріє, що вони могли б зустрітися знову там, і, може, усе там для них складеться краще, і вона буде щаслива. Хоч як я ненавиджу його, але я хотіла б думати, що Кейті якось може бути щаслива.)

Коли я відчула себе зовсім чистою, чи настільки чистою, наскільки це можливо, я пішла до своєї кімнати й сіла на вікно, бо там у мене народжуються найкращі ідеї. Я закурила і спробувала з’ясувати, що мені робити. Я хотіла б запитати в мами, так, я хотіла запитати в неї, але я не могла думати про це, тому що просто від того знову почну плакати, та й що хорошого було б їй від того? Я не знала, чи казати Джулії, що сказав мені Марк. Чи можу я їй довіритися — чи зможе вона зробити все правильно?

Зможе. Коли я сказала Джулії, що мама не стрибала, я очікувала, що вона скаже мені, що я неправа чи божевільна або ще щось, але вона просто прийняла це. Без питань. Наче вона вже знала. Ніби їй це вже давно відомо.

Я навіть не знаю, чи цей гівнюк Марк сказав мені правду, хоча це була б досить дивна вигадка. Навіщо вказувати на місіс Таунсенд, коли можна пошукати ймовірніших винуватців? От узяти, приміром, Луїзу. Але, може, йому й так було соромно перед Віттекерами після того, що він зробив.

I не знаю, брехав він чи казав правду — хай там як, а він заслужив на те, що я сказала йому, що зробила. Він отримав по заслузі.

Джулс

Коли Ліна повернулася униз, її обличчя і руки були чисто відмиті, вона сіла за стіл і стала жадібно їсти. Потім, коли вона всміхнулася й подякувала, я здригнулася, тому що тепер, коли я раз побачила це, то вже не можу не помічати: у неї усмішка батька.

(Цікаво, чим ще вона на нього схожа? — подумала я.)

— Що сталося? — раптом запитала Ліна. — Ви так на мене дивитесь…

— Вибач, — сказала й почервоніла. — Я просто… Я рада, що ти вдома. Я рада, що ти в безпеці.

— Я теж.

Я повагалася, але все ж спитала:

— Я розумію, що ти втомилася, але маю запитати тебе, Ліно, про те, що сталося сьогодні. Про браслет.

Вона відвернулася до вікна.

— Так. Розумію…

— Він був у Марка?

Вона знову кивнула.

— І ти взяла його в нього?

Вона зітхнула.

— Він дав його мені.

— Чому він дав його тобі? Звідки він його взяв?

— Не знаю… — розвернулася до мене, її погляд був порожній, закритий. — Він сказав мені, що знайшов його.

— Знайшов його? Де?

Вона не відповіла.

— Ліно, ми повинні йти в поліцію, ми повинні сказати їм про це!

Вона встала й віднесла тарілку до раковини. Ставши спиною до мене, вона сказала:

— Ми домовилися.

— Домовилися?

— Він дає мені мамин браслет і відпускає додому, — сказала вона, — а я маю сказати поліції, що збрехала про нього й Кейті.

Її голос був неприродно легкий, коли вона мила посуд.

— І він вважав, ти це зробиш?

Вона підняла худі плечі аж до вух.

— Ліно. Скажи мені правду. Ти думаєш… ти вважаєш, що Марк Гендерсон убив твою маму?

Вона обернулася й подивилася на мене.

— Я кажу правду. І я не знаю. Він сказав мені, що він узяв його в кабінеті місіс Таунсенд.

— Гелен Таунсенд?

Ліна кивнула.

— Дружини Шона? Вашої директорки? Але чому браслет у неї? Не розумію.

— Я теж, — сказала вона спокійно. — Не зовсім розумію.

Я зробила чай, ми сиділи за столом на кухні й мовчки пили. Я тримала браслет Нел у руці. Ліна сиділа обім’якла, схиливши голову, вона майже сповзала під стіл. Я простягнула руку й торкнулася її пальців.

— Ти зовсім знесиліла, — сказала я. — Тобі треба спати.

Вона кивнула, подивилася на мене напівзаплющеними очима.

— Підете зі мною, ну, будь ласка? Я не хочу бути сама.

Я пішла за нею вгору сходами до твоєї кімнати, а не до Ліниної. Вона лягла у твоє ліжко й поплескала поруч із собою по подушці.

— Коли ми вперше приїхали сюди, — сказала вона, — я не могла спати сама.

— Звуки? — спитала я, лягаючи біля неї.

Вона кивнула.

— Щось рипить, стогне…

— І всі ті страшні історії твоєї матері?

— Точно! Я приходила сюди й спала біля мами весь час.

У мене в горлі став клубок, як річковий камінь. Я не могла його проковтнути.

— І я так до своєї мами ходила…

Вона заснула. Я залишилася біля неї, дивилася на її обличчя, яке уві сні було точно як твоє. Я хотіла торкнутися її, погладити її волосся, зробити щось по-материнськи, але не хотіла розбудити її, злякати чи зробити щось не так. Я просто не уявляю, як бути матір’ю. Я ніколи в житті не доглядала дитини. Я хотіла, щоб ти поговорила зі мною, щоб ти сказала мені, що робити, що відчувати. Коли вона лежала поруч зі мною, я думала, що я відчуваю ніжність, але ця ніжність була до тебе й до нашої матері, а в ту мить, коли її зелені очі раптом розплющилися й глянули на мене, я здригнулася.

— Чому ви весь час так дивитеся на мене? — прошепотіла вона з напівусміхом. — Це просто якось химерно.

— Вибач, — сказала я і перевернулася на спину.

Вона взяла мене за руку в замок.

— Це нормально, — сказала вона. — Це по-хорошому химерно. Так же теж буває.

Ми лежали пліч-о-пліч, сплівшись пальцями. Я слухала, як її дихання сповільнилося, потім