Читати книгу - "Червоногрудка"

Тур-Ерік стримано посміхнувся своїми підібраними тонкими губами і похитав головою. Напевно, аскет із тих, хто пробігає по п’ятдесят кілометрів щотижня, подумав Браннхьоуґ. Усе в цій людині було пісним: тіло, обличчя, рідке волосся. Браннхьоуґ бачив, як під час його промови Тур-Ерік переглядався з дружиною, ніби натякаючи на щось, відоме лише їм двом. Необов’язково, що це має стосунок до його промови.

— Розумно, — незадоволено сказав Браннхьоуґ. — Слід думати і про завтрашній день, чи не так?

Раптом у дверях з’явилася Ельса:

— Тебе до телефону, Бернте.

— У нас гості, Ельсо.

— Це з «Даґбладет».

— Я візьму слухавку в кабінеті.

Телефонували із служби новин, якась незнайома йому жінка. Судячи з голосу, молода. Браннхьоуґ спробував уявити її собі. Вона запитувала про демонстрацію, яка проходила цього вечора біля австрійського посольства навпроти Йорґа Хайдера і ультраправої Партії свободи, що увійшла до уряду. Журналістка просила Браннхьоуґа дати свої коментарі для завтрашнього випуску газети.

— Пане Браннхьоуґ, як ви вважаєте, це може визначити курс норвезько-австрійських стосунків?

Браннхьоуґ заплющив очі. Як завжди, журналісти закидають вудку, хоча і Браннхьоуґ і вони чудово знають, що він не клюне, — у нього надто великий досвід. Браннхьоуґ відчував, що сп’янів, голова була легка, досить було заплющити очі, як перед ними пропливали плями світла, але говорити це не заважало.

— Це питання політичної оцінки, і воно вирішується не співробітниками МЗС, — відповів він.

Мовчанка. Браннхьоуґу сподобався голос журналістки. Він відчував, що вона блондинка.

— Але, маючи такий великий досвід у питаннях міжнародних відносин, ви можете припустити, які кроки зробить норвезький уряд?

Браннхьоуґ знав, що відповісти. До болю просте: «Я не хочу загадувати».

Ні більше ні менше. Це просто смішно. На місці Браннхьоуґа не варто так довго роздумувати над питанням, на яке він уже не раз давав відповідь. Молоді журналісти зазвичай думають над потрібним питанням півночі, потім задають саме це і вірять, що вони перші, хто про це запитує. І всім їм подобається, коли Браннхьоуґ роздумує, перш ніж дати ту відповідь, яку він давав уже сто разів: «Я не хочу загадувати».

Браннхьоуґ здивувався, що ще не сказав їй цих слів. Але в голосі журналістки було щось особливе, і Браннхьоуґу захотілося піти їй назустріч. Вона сказала, що він має «такий великий досвід». Цікаво, вона сама вирішила зателефонувати саме йому, Бернту Браннхьоуґу?

— Як головний радник Міністерства закордонних справ, я дотримуюся думки, що наші відносини з Австрією залишаться попередніми, — відповів Браннхьоуґ. — Але очевидно, що й інші країни реагують на останні події в Австрії. І попри те, що у нас зберігаються дипломатичні відносини з країною, це не означає, що ми схвалюємо те, що в ній відбувається.

— Так, адже ми підтримуємо дипломатичні відносини і з деякими військовими диктатурами, — відповіла журналістка. — Але тоді чому така бурхлива реакція була цього разу?

— Причини потрібно шукати в недавньому минулому Австрії. — Тут потрібно зробити паузу. Пауза. — Проблема нацизму Більшість істориків сходяться на думці, що у Другій світовій війні Австрія була союзником гітлерівської Німеччини.

— Хіба Австрію не окупували, як і Норвегію?

Раптом Браннхьоуґ зрозумів, що не знає, як тепер у школах викладають історію Другої світової. Очевидно, погано.

— Перепрошую, нагадайте ще раз, як вас звуть? — попросив він. Мабуть, останній келих був зайвий. Дівчина знову назвалася, і Браннхьоуґ провадив далі: — Так от, Наташо, дозвольте мені спочатку дещо пояснити вам. Ви знаєте, що таке «аншлюс»? Це означає, що Австрію не окупували у звичайному розумінні цього слова. У березні тридцять восьмого німці просто увійшли до країни, не зустрівши практично жодного опору, і залишалися там до кінця війни.

— Але ж з Норвегією було приблизно те ж саме?

Браннхьоуґ був шокований. Вона говорила з такою впевненістю, ніскільки не соромлячись власного невігластва.

— Ні, — протягнув Браннхьоуґ, ніби розмовляючи з важкою дитиною. — 3 Норвегією було не те ж саме. У Норвегії ми захищалися, в Лондоні був норвезький уряд і король, і вони постійно зверталися до нас по радіо і підбадьорювали тих, хто боровся тут. — Він зрозумів, що висловився невдало, і додав: — У Норвегії проти загарбників піднявся весь народ. Звичайно, були покидьки, які надягли німецьку форму і перейшли на бік німців, але такі можуть бути у будь-якій країні.

У Норвегії сили добра об’єдналися довкола людей, які керували Опором, ведучи народ до демократії. Ці люди були вірні своєму обов’язку, що, врешті-решт, і врятувало Норвегію. Найбільше досягнення демократії — вона сама. Викресліть те, що я сказав про короля, Наташо.

— Значить, ви хочете сказати, що всі, хто воював за німців, — покидьки?

Що їй взагалі потрібно? Браннхьоуґ вирішив, що розмову час згортати.

— Я хочу сказати лише те, що квіслінґи легко відбулися — нетривалим тюремним ув’язненням. У тих країнах, де я був послом, таких зрадників ставили до стінки — всіх до одного. І я зовсім не певен, що подібні кроки не пішли б на користь і Норвегії. Але повернімося до початкової теми, Наташо. Ви просили мене дати вам коментар. Отже, Міністерство закордонних справ ніяк не коментує демонстрацію, що відбулась нещодавно, так само як і появу нових членів в уряді Австрії. Вибачте, Наташо, але у мене зараз гості…

Наташа вибачила, і він поклав слухавку.

Коли Браннхьоуґ повернувся у вітальню, гості вже збиралися розходитися.

— Як, уже? — широко посміхнувся господар, але не став нікого утримувати. Він втомився.

Проводячи гостей до дверей, Браннхьоуґ палко потис руку начальнику поліції і сказав, що вона завжди може звертатися до нього, якщо у неї виникнуть труднощі, хоча їх поки не виникало, але…

Перед тим, як заснути, Браннхьоуґ подумав про Ракель Фьоуке. І про її поліцейського, якого він прибрав з дороги. Браннхьоуґ заснув з посмішкою на губах, але прокинувся з жахливим головним болем.

ЕПІЗОД 71

Потяг «Фредрікстад — Халден», 10 травня 2000 року

Людей у вагоні було небагато, Харрі сів коло вікна.

Дівчина, що сиділа відразу за ним, зняла навушники, і Харрі чув голос співця, але не музику. У Сіднеї фахівець з підслуховування пояснював Харрі, що коли людина слухає тихі звуки, її вухо налаштовується на частоту звучання людського голосу.

Є щось утішливе в тому, що останнє, що чуєш перед тим, як поринути в тишу, — це людський голос, подумав Харрі.

Дощ малював на склі зиґзаґи. Харрі дивився на мокрі поля і пірнаючі між стовпами дроти.

На пероні у Фредрікстаді грав