Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

Ледь помітна.

Але все ж таки присутня.

— Знаєте, — сказав Кінг. — Я не дуже гарний оповідач історій. Можливо, це звучить парадоксально, але суперечності тут нема; саме через це я їх і записую.

«Він балакає, як Роланд чи як я?» — зачудувався Едді. Визначити він не міг. Значно пізніше він зрозумів, що Кінг балакав, як вони всі, навіть як Роза Муньйос, хатня робітниця отця Каллагена в Кальї.

Тут обличчя письменника пояснішало.

— Знаєте, що я вам скажу: а чому б мені не пошукати той рукопис? У мене у підвалі стоять чотири чи п’ять ящиків відставлених оповідань. «Темна вежа» може лежати в якомусь з них. — Відставлені. Відставлені оповідання. Едді не звертав на слова ніякісінької уваги. — Можете почитати щось звідти, поки я поїду заберу свого хлопчика. — Він усміхнувся, продемонструвавши великі криві зуби. — Можливо, коли я повернуся, вас тут уже не буде і я зможу продовжити свою роботу, гадаючи, що вас тут взагалі ніколи й не було.

Едді кинув погляд на Роланда, котрий злегка струснув головою. На плиті у скляному віконці кавника заблимали перші бульбашки закипаючої кави.

— Сей Кінг… — почав Едді.

— Стів.

— Тоді, Стіве, ми мусимо обговорити нашу справу зараз же. Не на часі з’ясовувати питання довіри, ми дуже поспішаємо.

— Звичайно, звичайно, наввипередки з часом, — розреготався Кінг. Цей його сміх прозвучав чарівливо-ідіотично. Едді підозрював, що вже почало діяти пиво, і загадувався, чи не алкоголік цей чолов’яга. Напевне визначити неможливо за такий короткий строк знайомства, проте Едді здавалося, що певні ознаки цього присутні. Він збіса мало що пам’ятав зі шкільного курсу англійської, але пригадав, як хтось з учителів розповідав йому про те, що письменники вельми полюбляють випивати. Гемінгвей, Фолкнер, Фіцджеральд, а ще той, котрий написав «Ворона».[97] Письменники таки полюбляють хильнути.

— Я не насміхаюся з вас, хлопці, — сказав Кінг. — Це взагалі суперечить моїй релігії — сміятися з людей, котрі носять зброю. Просто в книжках, які я пишу, люди майже завжди біжать наввипередки з часом. Хочете почути перший рядок із «Темної вежі»?

— Звичайно, якщо ти його пам’ятаєш.

Роланд промовчав, але очі його яскраво зблиснули з-під вже позначених сивиною брів.

— О, його я пам’ятаю. Це, можливо, найкраща початкова фраза з усіх, що я встиг написати.

Кінг відставив пиво і підніс угору руки із загнутими вказівними пальцями, ніби показуючи лапки цитати.

— «Пустелею тікав чоловік у чорному — його переслідував стрілець». Хай решта й розвіялася з вітром, але ці слова точні. — Він опустив руки і знову вхопився за пиво. — У сорок третє питаю — це все відбувається насправді?

— Ім’я чоловіка в чорному було Волтер? — спитав Роланд.

Бляшанка здригнулася в руці Кінга, не встигши досягти губ, і трохи пива пролилося йому на груди, зволоживши свіжу майку. Роланд кивнув так, ніби йому вистачало саме такої відповіді.

— Не здумай лише непритомніти, — нагадав Едді доволі гостро. — Одного разу було достатньо, щоб мене вразити.

Кінг кивнув, знову приклався до пива, схоже, в той же час збираючись з духом.

Поглянув на годинник.

— Джентльмени, ви справді дозволите мені забрати мого сина?

— Так, — відповів Роланд.

— Ти… — Кінг замовк, та врешті посміхнувся. — Ти поручишся за це своїм годинником?

Без усякої посмішки у відповідь Роланд сказав:

— Аякже.

— Тоді гаразд, «Темна вежа», стисла версія «Рідерз Дайджест».[98] Не забувайте, що усна творчість не моя парафія, але я старатимуся.

ДЕВ'ЯТЬ

Роланд слухав так, ніби від його уважності залежали світи, не маючи сумнівів, що так воно й є. Кінг розпочав власну версію Роландового життя з польових багать, що потішило стрільця, оскільки це підтверджувало засадничу людськість Волтера. Звідси, сказав Кінг, історія повертала назад до зустрічі Роланда з убогим фермером на краю пустелі. Браун було його ім’я.

— Доброго тобі врожаю, — почув Роланд крізь століття відлуння привітання та відповіді. — І тобі теж. Сам він забув і Брауна, і його домашнього крука Золтана, а от цей сторонній чоловік — ні.

— Що мені подобалось, — сказав Кінг. — То це те, що історія там розгорталася немов ззаду наперед. Це вельми цікаво з суто технічної точки зору. Я починаю тобою серед пустелі, потім зісковзую назад, роблячи акцент на твоїй зустрічі з Брауном і Золтаном. Золтан, до речі, отримав ім’я фолкового співака і гітариста, мого знайомого по університету штату Мен. Ну, а далі історія стрибає з хатинки поселянина до іншого акценту, коли ти прибуваєш у місто Талл… цю назву я позичив у рок-гурту…

— «Джетро Талл»,[99] — втрутився Едді. — Авжеж, чорт мене забирай! Я ж відчував у цій назві щось знайоме! А як щодо «Зі-Зі Топ», Стіве, їх ти знаєш? — Едді побачив нерозуміння в очах Кінга і посміхнувся. — Гадаю, зараз ще не їх час. А якщо вже й їхній, то просто ви для себе їх поки що не відкрили.

Роланд крутнув пальцями.

— Далі, далі. — І промовисто поглянув на Едді, щоб той більше не перебивав.

— Отже, після появи Роланда у Таллі історія знову шугає назад, розповідаючи про те, як помер травоїд Норт, а Волтер його воскресив. Ви розумієте, що мене тут причаровувало, ні? Перша частина вся рухалася задом наперед. Така собі анаграма.

Роланда не цікавили технічні аспекти, які так причаровували самого Кінга; вони балакали зараз не про що інше, як про його життя, його власне життя, врешті-решт, а він у ньому рухався не назад, а вперед. Принаймні до того часу, як досяг Західного моря і дверей, крізь які затягнув собі товаришів по мандрах.

Але, схоже було, що про двері Стівен Кінг нічого не знав. Він написав про придорожню станцію, про те, як Роланд зустрів Джейка Чемберза, він описав їхній похід спершу в гори, а потім і по горах, він написав про те, як Джейка зрадив чоловік, якому він довіряв, чоловік, котрого він любив.

Кінг помітив, як Роланд опустив голову під час цієї частини оповідки, і промовив з неочікуваною від нього делікатністю:

— Не треба так соромитись, містере Дескейн. Зрештою, це я змусив тебе вчинити саме так.

Та Роланда знову охопили