Читати книгу - "Лють"

Але Вілл прийшов не для того, щоб гриміти скелетами в шафі сімейки Монро. Він прийшов сказати цій жінці, що її дочка, яку вона так давно втратила, тепер пішла назавжди.

— Ви не бачили дочки двадцять років? — запитав він.

— Щонайменше.

— І не передзвонювалися? Не надсилали листівок чи листів?

— Кілька років тому був один дзвінок, — пригадала Міріам. — Аліша була в тюрмі. Їй потрібні були гроші.

Майкл казав, що як особу, з якою можна зв’язатися, Аліша вказала тільки Малого Джі, коли її заарештували, але черговий поліцейський занотував би, кому вона дзвонила і хто її відвідував, якщо її тримали довше, ніж одну добу.

— З нею розмовляли ви? — спитав Вілл.

— Так. Розмова тривала хвилину, не більше. Я сказала дочці, що не дам їй грошей, і вона кинула слухавку, — пояснила Міріам. — Більше вона з нами не контактувала. Я навіть не знаю, де вона тепер живе.

— Ви не знаєте, з ким вона спілкувалася? Хто були її друзі?

Вона похитала головою.

— Мені дуже шкода, полісмене. Я вас попереджала, що навряд чи зможу чимось допомогти в її пошуках. — Вона подивилася на свою руку, що досі лежала на кришці фортепіано. — Можете сказати, що вона накоїла? Вона ж не… — Жінка швидко глянула на Вілла і знову опустила погляд. — Сподіваюся, вона нікого не вбила?

Вілл відчув, що в горлі з’являється клубок.

— Інші ваші діти живуть близько до вас?

— Не досить близько. — У кутиках губ Міріам заграла усмішка. — Мейсон живе трохи далі по вулиці, але це так далеко, коли в тебе є троє внуків, яких можна балувати.

— Думаю, вам варто йому подзвонити.

Її усмішка згасла.

— Навіщо?

— Місіс Монро, я б дуже хотів, щоб ви подзвонили своєму сину чи ще комусь, хто міг би прийти й побути з вами.

Вона сперлася на піаніно, щоб не втратити рівновагу, так само, як спиралася на двері. Вілл підвівся, і собака тихо загарчав.

Міріам проковтнула слину.

— Мабуть, ви мені скажете, що вона врешті-решт прийняла забагато наркотику.

— Ні, мем. — Він знову показав на диван. — Будь ласка, сідайте.

— Я не зомлію, — сказала вона, хоча її шоколадний колір обличчя суттєво посвітлішав. — Скажіть, що сталося з моєю донькою.

Вілл мусив би розказати й залишити наодинці з її горем, але він не міг. На свій власний подив, коли він заговорив, його голос звучав мало не благально.

— Місіс Монро, будь ласка, сядьте.

Вона дозволила йому підвести себе до канапи і всадовити поруч із собою. Віллу варто було взяти її за руку, зробити щось, щоб заспокоїти, але він відчував, що не зможе цього зробити. Хоча й розумів, що відтягування неминучого — це найбільш егоїстичний вчинок у його житті.

— У неділю вночі Алішу вбили на сходах біля її квартири, — нарешті сказав він.

Міріам розтулила рот і ковтнула повітря.

— Вбили?

— Я думаю, вона знала вбивцю, — сказав Вілл. — Думаю, що вона пішла слідом за ним на сходи, і там він заподіяв їй тілесне ушкодження… — Він нерішуче замовк. — Завдана травма призвела до її смерті.

— «Завдана травма», — луною відгукнулася Міріам. — Що це означає? Вона страждала?

Він мусив би збрехати (нічого страшного б не сталося, якби мати почула, що її дитина померла швидко), але не міг.

— Ми точно не знаємо, чи розуміла вона, що з нею відбувається. Сподіваюся, не розуміла… — Він замовк. — І ще сподіваюся, що в її тілі було досить наркотиків, щоб вона гадки не мала, що з нею роблять.

Зненацька Міріам охнула.

— Я читала про це в газеті. У Ґрейді вбили жінку. Ім’я не вказували, але… Я навіть подумати не могла, що…

— Мені дуже шкода, — сказав Вілл нещасній жінці й подумав, що за останні кілька днів повторив цю фразу більше разів, ніж за все своє життя. Він витяг ксерокопію Алішиного листа. — Ми знайшли це в її поштовій скриньці. Листа повернули, бо на ньому було недостатньо марок.

Мати вхопилася за листа, неначе за рятівну линву. Вона дивилася на слова, і щоки їй заливали сльози. Прочитавши листа з десяток разів, вона пробурмотіла:

— Парія.

— Ви не могли би пояснити, про що йшлося?

Міріам поклала листа на коліна. Її руки тремтіли.

— Через дорогу був один будинок — його від нас відділяло всього троє дверей, а відчуття було таке, наче ціла прірва. — Вона довгим поглядом подивилася у вікно, неначе могла той будинок побачити. — Ми були єдиною темношкірою сім’єю в цьому районі. Ще сміялися з Тобаясом, коли люди казали: «Району гаплик», — бо на їхній вулиці вже жили чорти.

— Та сім’я досі там живе?

Вона похитала головою.

— Відколи Карсони виїхали, у тому будинку вже з десяток сімей змінилося. Його добудували, перетворили на палац, але в ті часи то була скромна халупка — з кублом всередині. Кожен район має такий будинок, правда ж? Поганий будинок, де живе поганий хлопчисько.

— Так, мем.

Вона знову подивилась у вікно.

— Щовихідних — гулянки. Дорогою туди-сюди літають машини. Той хлопчисько псував усіх, хто з ним зв’язувався. Ми називали його Парією Пейзлі-стрит.

Вілл згадав, що Аліша називала себе в листі парією.

— Його матері ніколи не було вдома, — провадила Міріам. — Вона була юристом, ви уявляєте? — Вона повернулася обличчям до Вілла. — Мабуть, я могла б її звинувачувати до посиніння, але насправді вона так само не могла контролювати свого сина, як і ми.

— Аліша втекла з цим хлопцем?

— Ні. Вона втекла з тридцятидев’ятирічним чоловіком, якого звали Маркус Кіт. Він був консультантом у її програмі лікування. Згодом ми дізналися, що він уже сидів за розбещення неповнолітніх. — Вона невесело розсміялася. — З таким самим успіхом у кожній тюрмі Америки можна поставити обертові двері.

— У листі вона неначе звинувачує вас у чомусь, — спробував промацати Вілл.

Міріам натягнуто всміхнулася.

— Коли Аліші було одинадцять, я покинула сім’ю. Я пішла тоді до іншого чоловіка. Яка мати, таке й дитя. — Вона підняла листа. — Чи то «гріхи батьків», як красномовно написала моя дочка.

— Але ж ви повернулися.

— Ми з Тобаясом зрештою помирилися, але пристрасті ще довго не вщухали. Через ці проблеми ми геть занедбали Алішу, а потім вона зв’язалася з