Читати книгу - "Сезон гроз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Пандора Парві» танцювала і стрибала на хвилях як дельфін. Але тримала курс, несена просто в кипляче як котел гирло Адалатте. Геральт чув крики людей, що підбадьорювали капітана.
Корал крикнула, показуючи.
Йшла сьома хвиля.
Попередні, висотою як щогли кораблів, Геральт оцінював у п’ять-шість сажнів, тридцять-сорок стоп. Те, що йшло зараз з моря, закриваючи собою небо, було вдвічі вище.
Втікачі з Пальміри, скупчені біля вартівні, закричали. Вітер збивав їх з ніг, кидав на землю, притискав до гостроколу.
Хвиля ринула на Пальміру. І просто стерла її з поверхні землі. Вода вмить досягла палісаду, поглинаючи стиснутих там людей. Несена хвилею маса дерева впала на гострокіл, виламуючи палі. Вартівня звалилася і поплила.
Могутній водяний таран вдарив у крутосхил. Узгір’я затрусилося так, що Горицвіт і Мозаїк упали, а Геральт ледь встояв на ногах.
— Мусимо тікати! — крикнула Корал, вчепившись за балюстраду. — Геральте! Тікаймо звідси! Йдуть наступні хвилі!
Хвиля ринула на них, залила. Люди з тераси, які не кинулися навтьоки раніше, кинулися навтьоки тепер. Тікали, кричачи, вище, якомога вище, в бік королівського палацу. Залишилися нечисленні. Геральт пізнав серед них Равенґу і Антею Дерріс.
Люди кричали, показували. Хвилі підмивали крутосхил справа від них, під кварталом вілл. Перша вілла склалася як будиночок з карт і зсунулася по похилій, просто у вировисько. За першою пішла друга, третя і четверта.
— Місто розпадається! — завив Горицвіт. — Розлітається!
Літта Нейд підняла руки. Проскандувала заклинання. І зникла. Мозаїк вчепилася за Геральтове плече. Горицвіт зойкнув.
Вода вже була під ними, під терасою. А у воді були люди. Згори подавали їм жердини, багри, кидали канати, витягали. Недалеко від них кремезний мужчина стрибнув у вировисько, вплав кинувся на допомогу тонучій жінці.
Мозаїк скрикнула.
Він побачив танцюючий на хвилі уламок даху хати. І дітей, що вчепилися за дах. Трьох дітей. Стягнув меч зі спини.
— Тримай, Горицвіте!
Скинув куртку. І стрибнув у воду.
Це не було звичайне плавання і звичайне вміння плавця тут не допомагало. Хвилі кидали ним вгору, вниз, у різні боки, об нього оббивалися кручені вировиськом балки, дошки і меблі, деревна маса напирала і от-от могла розчавити. Коли він врешті доплив і вчепився за дах, то був уже сильно потовчений. Дах стрибав і крутився на хвилях як дзиґа. Діти відчайдушно лементували.
Троє, подумав він. Ніяк не заберу всіх трьох.
Відчув чиєсь плече біля свого плеча.
— Двох! — Антея Дерріс виплюнула воду, вхопила одну дитину. — Бери двох!
Це було не так просто. Стягнув хлопчика, стиснув під пахвою. Перелякана дівчинка так сильно учепилася за крокви, що він не міг розтиснути їй пальці. Допомогла хвиля, затискаючи їх і накриваючи. Притоплена дівчинка випустила крокву, Геральт стиснув її під другою пахвою. А потім всі троє почали тонути. Діти булькали і виривалися, Геральт боровся.
Не знав, як йому це вдалося, але випірнув. Хвиля кинула ним об мур тераси, забиваючи подих. Дітей не випустив. Люди зверху кричали, намагалися подати щось, за що вони могли б ухопитися. Не зуміли. Вир підхопив їх і поніс. Зіткнувся з кимось, то була Антея Дерріс з дівчинкою в обіймах. Змагалася, але він бачив, що з останніх сил. Ледве утримувала над водою голову дитини і свою.
Біля нього плюскіт, уривчасте дихання. Мозаїк. Вирвала в нього одне з дітей, попливла. Він бачив, як її вдарила несена водою колода. Скрикнула, але дитини не випустила.
Хвиля знову вдарила об мур тераси. Цього разу люди на горі були готові, навіть драбини принесли, висіли на них з витягненими руками. Забрали дітей. Бачив, як Горицвіт втягує на стіну Мозаїк.
Антея Дерріс глянула на нього. Мала гарні очі. Усміхнулася.
Хвиля вдарила в них масою дерева. Великими палями, вирваними з гостроколу.
Одна паля поцілила Антею Дерріс і прибила її до тераси. Антея виплюнула кров. Багато крові. Потім звісила голову на груди і зникла під водою.
Геральта вдарили дві палі, одна в плече, інша в бедро. Удари паралізували його, він миттю і повністю заціпенів. Захлинувся водою і пішов на дно.
Хтось вхопив його залізним болісним захвáтом, рвонув вгору, до ясніючої поверхні. Сягнув рукою, доторкнувся до міцного, твердого як скала біцепса. Богатир працював ногами, поров воду як тритон, вільною рукою відштовхував плаваюче довкола дерево і утоплеників, що крутилися у вирі. Вони випірнули відразу біля тераси. Згори крики, поздоровлення. Витягнуті руки.
Через мить він лежав у калюжі води, кашляючи, випльовуючи, вибльовуючи на кам’яні плити тераси. Біля нього стояв навколішках Горицвіт, блідий, як папір. З іншого боку Мозаїк.
Теж без рум’янців. Зате з тремтячими руками. Геральт насилу сів.
— Антея?
Горицвіт покрутив головою, відвернув обличчя. Мозаїк опустила голову на коліна. Він бачив, як вона здригається від ридання.
Біля нього сидів його рятівник. Богатир. Точніше, богатирка. Безладна щетина на обстриженій під нульку голові. Живіт, як зашнурований сальцесон. Плечі борця. Литки дискобола.
— Завдячую тобі життям…
— Та що там… — Комендантка з кордегардії недбало махнула рукою. — Нема про що говорить. Вобще-то ти сукисин і ми на тебе обіжені, я й дєвки, за ту драку. То ти нам лучче під руки не лізь, бо запинаєм. Пойняв?
— Атож.
— Але треба признать, — комендантка замашно плюнула і витрясла воду з вуха, — що ти храбрий сукинсин. Ти храбрий сукинсин, Геральте з Ривії.
— А ти? Як звешся?
— Віолетта, — сказала комендантка і раптом спохмурніла. — А вона? Та…
— Антея Дерріс.
— Антея Дерріс, — повторила, скрививши губи. — Жалко.
— Жалко.
На терасі побільшало людей, стало тісно. Небезпека вже минула, пояснішало, вихор перестав дути, прапорці обвисли. Хвилі слабшали, вода відступала, залишаючи побойовище та руїни. І трупи, по яких вже лазили краби.
Геральт із зусиллям встав. Кожен рух і кожен глибший подих тупим болем віддавали в боці.
Немилосердно боліло коліно. Обидва рукави сорочки були одірвані, а він не міг згадати, коли саме їх втратив. Шкіра на лівому лікті, правому плечі і, мабуть, на лопатці була здерта до живого м’яса. Багато дрібних порізів кровоточили. Загалом нічого серйозного, нічого, чим слід перейматися.
Сонце продерлося крізь хмари, засяяли відблиски на спокійнішому морі. Блиснув дах морського маяка з краю мису, маяка з білої і червоної цегли, релікту ельфійських часів. Релікту, який не одну таку бурю витримав і, схоже, не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сезон гроз», після закриття браузера.