Читати книгу - "Відродження"

Команда кейтерингу прибула раніше за нас, і вздовж танцмайданчика, який я добре пам’ятав, уже порозставляли столи з їжею. Я стояв і дивився на обшир полірованого дерева, поки Кон не стиснув мого плеча.

— Що, молодшенький, спогади накотили?

Я згадав, як уперше вийшов на ту сцену, переляканий на смерть і смердючий від поту, що хвилями жару здіймався з-під пахв. І як пізніше, коли ми грали «Хто зупинить дощ», повз нас провальсували мама й тато.

— Ти навіть не уявляєш, — відповів я.

— Здається, уявляю. — І він мене обійняв. А потім знов прошепотів на вухо: — Здається, уявляю.

* * * * *

У будинку та на подвір’ї на денну трапезу зібралося щось із сімдесят людей. А вже о сьомій у «Юріка Ґранжі № 7» їх стало вдвічі більше, і клубу дуже бракувало магічного кондиціонування від Чарлі Джейкобза, на підмогу до апатичних вентиляторів під стелею. Я взяв собі десерт, фірмову страву міста Гарлоу — лаймове желе з шматочками консервованих фруктів усередині, — і пішов надвір. Обійшов ріг будівлі, потроху під’їдаючи желе пластмасовою ложечкою, і побачив пожежну драбину, під якою вперше цілувався з Астрід Содерберг. Згадалось, як хутро на каптурі парки облямовувало досконалий овал її обличчя. Згадався смак полуничної помади.

«Ну як, нічого?» — спитав тоді я. А вона відповіла: «З першого разу не зрозуміла, давай ще раз».

— Привіт, малий, — пролунало в мене за спиною, і я підскочив. — Хочеш, полабаємо на сцені?

Я не одразу його впізнав. Довготелесий патлатий підліток, який найняв мене грати на ритм-гітарі у «Хромових трояндах», був тепер лисий на маківці, сивий з боків, і мав чимале пузце, що нависало над міцно стягнутими ременем штанами. Я вирячився на нього, аж перехилилася паперова тарілочка з желе в руці.

— Норм? Норм Ірвін?

Він усміхнувся, та так широко, що в глибині рота спалахнули золоті зуби. Я впустив желе й обійняв його. А він зі сміхом обійняв мене у відповідь. Ми обмінялися компліментами щодо зовнішнього вигляду. Сказали один одному, що сто років не бачилися. І, звісно, побазікали про давні часи. Норм розказав, що Гетті Ґрір завагітніла від нього, і він одружився. Шлюб прожив лише кілька років, та, коли минув період післярозлучної уїдливості, вони домовилися забути про старе й бути друзями. Їхній дочці, Деніз, було вже під сорок, вона володіла перукарнею у Вестбруку.

— Вільна й нічим не зв’язана, усі банківські кредити виплачені. Від другої жінки в мене двоє хлопців, але між нами кажучи, Діні — моя улюблениця. А Гетті від другого чоловіка народила. — Він нахилився до мене ближче, жорстоко посміхаючись. — То сяде, то вийде. Малий не вартий і пороху, щоб його в пекло відправити.

— А як там Кенні й Пол?

Кенні Лафлін, наш бас-гітарист, теж побрався зі своєю дівчинкою, фанаткою «Хромових троянд». І вони досі одружені.

— У нього страхова агенція в Льюїстоні. Непогано заробляє. Але він сьогодні тут. Ти його не бачив?

— Ні. — Може, й бачив, та не впізнав. А він не впізнав мене.

— А Пол Бушард… — Норм похитав головою. — Займався верхолазінням у Державному парку «Акадія» і впав. Прожив два дні, та й помер. У тисяча дев’ятсот дев’яностому це було. Та воно, мабуть, і на краще. Тато сказав, що він був би паралізований від шиї до ніг, якби вижив. Квад[142], як то кажуть.

На мить я уявив собі життя нашого старого барабанщика. Як він лежить у ліжку, під’єднаний до машини, яка допомагає йому дихати, й дивиться по телевізору Пастора Денні. Але я відігнав од себе цей образ.

— А про Астрід щось знаєш? Де вона тепер?

— Десь на сході. Кастін? Рокленд? — Норм похитав головою. — Не пригадую. Знаю, що покинула університет, щоб вийти заміж, її предки були страшенно люті на неї. Та, мабуть, ще лютіші стали, коли вона розлучилася. Здається, у неї свій ресторан, забігайлівка, де омарів подають, але точно не скажу. Ви колись були закохані по вуха, правда?

— Так, — сказав я. — Це точно.

Він кивнув.

— Юнацьке кохання. Ніщо на землі з ним не зрівняється. Але побачити її тепер я б не сильно хотів, бо тоді наша Сода-Бургер мала шикарний вигляд. Бомбезний. Правда?

— Так, — відповів я, згадуючи напіврозвалену халупу біля Вершини неба. І залізну щоглу. Як вона розпікалася до червоного жару, коли в неї лупила блискавка. — Так, правда.

Ми хвильку помовчали, а потім він поплескав мене по плечу.

— Ну то як, ти дозрів? Полабаєш із нами? Краще погоджуйся, бо без тебе гурт буде відстійний.

— То ти в гурті? У «Зірках Касл-Року»? Кенні теж?

— Звісно. Ми тепер не часто граємо, не так, як колись, але відмовитися ну ніяк не могли.

— Це тебе мій брат Террі намовив?

— Може, він і думав, що ти приєднаєшся на одну-дві пісні, але ні. Він просто хотів олдовий гурт, а ми з Кенні єдині, хто досі живий, досі стирчить у цій сраці світу і досі грає. Наш ритм — тесляр із Лізбон-Фолз. Минулого тижня в середу він упав з даху й поламав собі обидві ноги.

— Ой, — сказав я.

— Його «ой» мені на руку, — відмахнувся Норм Ірвін. — Ми збиралися грати втрьох, цього б вистачило, ти ж знаєш. Троє з чотирьох «Хромових троянд» — не так уже й паскудно, враховуючи, що востаннє ми виступали на міській дискотеці ПСЛ десь тридцять п’ять років тому. Тому давай, не тре’ морозитись. Тур возз’єднання і все таке.

— Норм, я без гітари приїхав.

— У мене в пікапі цілих три. Вибереш, яка на тебе дивиться. Запам’ятай одне: починаємо з «Тримайся, Слупі».

* * * * *

На сцену ми вийшли заохочувані підігрітими випивкою оплесками. Кенні Лафлін був так само худий, як і колись, але тепер його обличчя прикрашали кілька не надто привабливих бородавок. Він підвів погляд від ременя свого «Фендера П-Басу», який саме припасовував, і привітався зі мною, стукнувшись кулаками. Я не нервувався, як тоді, коли вперше стояв на цій сцені з гітарою в руках, однак було таке враження, наче все це — особливо яскравий сон.

Норм однією рукою поправив мікрофон, точнісінько так, як він це завше робив, і звернувся до