Читати книгу - "Зворотний бік світла"

Мальва як заворожена дивилася на мамині квіти на стінах печери. На те, що не встиг вкрасти, стерти, забрати час. Мальви здавалися живими. Вона бачила росу на їхніх пелюстках, десь в самому осерді повзав зелений жук, і пелюстки тремтливо здригалися від його доторків. То було прекрасне видиво. Вона відразу ті квіти впізнала, мальви із саду Птахи.

— Вітаю тебе, Птахо, іменем Великої Матері, — громовицею загуло поруч. Птаха і Мальва аж підстрибнули від несподіванки. Озирнулися. Птаха впізнала власника голосу.

Перед ними стояла висока ставна жриця. Зморшки покраяли її лице, час не дуже пожалів і руки, але вони — сухі та чорні від сонця, роботи та віку — все ще міцно тримали посох. Час випив з обличчя вроду, але не забрав вогонь з очей та царську вдачу з постави.

— Ой, Птахо-Птахо, тебе час любить. Ти не змінюєшся. Я знала, що ти колись повернешся. Але сьогодні ледве не проґавила приходу чужинців, зазвичай я літую за Дівич-горою, бо жертовний час дарунків для Великої Матері — завтра, коли місяць у повні. Завтра ж і воїни повертаються. Дякую, Вороне-друже, що повідомив про таких дорогих гостей.

На плече жриці опустився білий Ворон. Він чемно нахилив голову, ніби говорив — нема за що, і голосно сповістив про це своєю мовою.

— Білий ворон у печері Білого Гайворона, — прошепотіла Птаха. От хто за ними слідкував. І як це вона його не відчула?

— Бі-лий! Пта-ха! — луною повторив птах і каркнув. Якусь мить вони стояли мовчки, придивляючись одна до одної. Першою обізвалася Птаха:

— Знайомся, Вітро, з моєю супутницею. Твоя онука Мальва.

Онука і бабуся зустрілися. Вони не могли надивитися одна на одну, наговоритися, певне, теж. Птаха чемно вийшла з печери, білий Ворон полетів за нею. Вони сиділи з ним на березі моря, слухаючи, як хвилі ніжно шелестять у ногах, перебираючи піщинками, а Сонце ніжно та легко крокувало небом, а потім враз почало хилитися до води, йдучи на спочинок.

Пізніше Вітра розповідала і Птасі про події сімнадцятирічної давності, про те, що трапилося після відходу Птахи та Мальви. Плем’я розділилося на дві половини, як це й побачила Мальва: одні підтримували Вітру, авторитет Цар-Матері був величезний, інші, ті, що вимагали помсти за смерть верховної жриці, — вимагали її вбити. Вітру не вбили, але ледве не повбивали одна одну. Сили були рівні, і тоді Вітра пішла на відчайдушний крок, щоб врятувати єдність у племені, до неї ще ніхто цього не чинив — вона зреклася свого царювання на користь тієї, що очолила ворожий табір. Це була молода та дужа поляниця Світла. Вони тоді проговорили зі Світлою майже цілу ніч. А на ранок плем’я отримало нову Цар-Матір і нову Верховну Жрицю з новими порядками. За законами поляниць Жриця може змінювати звичаї племені, якщо вважатиме, що то йде племені тільки на користь. Нова Цар-Матір та нова Жриця примирили всіх. Верху похоронили з почестями, як воїна, кривавий жертовник за наказом нової Жриці було знищено, за її ж наказом хлопчики, які народжувалися від сарматок, віддавалися в сусідні племена на виховання або в ті, звідки походили їх батьки. Батьків дітей також ніхто не вбивав — їх відпускали.

Спочатку Вітра думала, що кров ворогів може стати доброю жертвою для Великої Матері, бо сарматки чекали жертвопринесення, щоб отримати благословення небесних сил, а без нього, як відомо, не починався жодний похід поляниць. Та Жриця не поспішала, наче чекала чогось… І от однієї ночі, коли вона, втомлена усім тим новим, що звалилося на її голову, — вибір місця для жертовника, вибір жертв, заснула, їй примарився сон. На високій горі посеред моря стоїть Велика Матір, Вона така світла і така сонячна, що розгледіти рис її обличчя Вітра не може. Велика Матір наказує жриці підійти ближче, і Вітра, закриваючи очі, щоб не осліпнути від сяйва, йде сонячною дорогою в бік гори по воді і навіть не тоне. Велика Матір наказує простягнути Верховній Жриці руки. Щось шелестливе та пахуче лягає на них. Велика Матір говорить, що віднині вона, Вітра, розумітиме мову трав і дерев і знатиме, що з тим робити. Коли вранці Вітра розплющила очі, то знайшла на своїх руках два віночки з барвінку та полину. А поруч з її ложем сидів найсправжнісінький Білий Ворон, той самий, якого вони вже бачили. Він печально подивився на Вітру, перелетів жінці на плече і майже у вухо каркнув: «Віт-ра! Тра-ва!»

Отак воно і повелося від тих часів і уже п’ятнадцять літ триває. Вітра — Верховна Жриця в поляниць, новий жертовник збудували в печері Білого Гайворона, а жертви на жертовнику для Великої Матері — то трави, напої та наїдки з них. Велика Матір подала їй знак, і Вітра підкоряється наказам Матері. Від того часу багато води спливло, але перемог та поразок від зміни пожертви для Великої Матері не стало менше. Це означає, що Великій Матері Верховна Жриця догодила.

Коли вони попрощалися з Верховною Жрицею, бо та поспішала на Вечірню Молитву до Великої Матері, а Мальва пообіцяла час від часу навідувати бабусю, прийшов час повертатися. І перед тим, як Птаха взяла Мальву за руку й піднесла ключ до уст, дівчина прошепотіла їй на вухо: «Ти правильно все зробила, травнице! Звичайні віночки замість крові та сліз — гарна ідея». Птаха здивовано подивилася на Мальву. Ну, скажи, от молоде та нагле.

— Не парся, Птахо, круто! Я відразу все зрозуміла — твій почерк.

Птаха вже потроху стала звикати до незвичної мови Мальви. Але до чого тут паритися, не перепитала, те слово могло мати у Світі Єдиного Бога не одне значення.

Птаха піднесла до уст ключа-варгана і заграла…

14. Зворотний бік світла

Птаха з Мальвою стояли на Магурі в Карпатах. Сонце йшло на спочинок.

Мальва підняла перед собою праву руку. Промені сонця робили її яскраво-червоною, здавалося, що воно просвічує її наскрізь. Сила світила була красивою і бентежила.

— Я, здається, дещо зрозуміла щойно, Птахо!