Читати книгу - "Три листки за вікном"

– Оце ж вона й послала мене по тебе, – сказав ніяково Іван.

– Послала по мене? – здивувався Петро.

– Авжеж. Куди йому йти, сказала, сироті. Хай служить, як служив.

– Мені і справді нікуди йти, – сказав уже м'якше Петро.

– То вертайся. Сідай он до мене на коня і поїдемо.

– Не вмію я на конях їздити – буркнув Петро. – Я серед рибалок виріс.

Тоді Іван зіскочив з коня і витяг з кишені невеличку пляшчину.

– На ось, випий, – сказав тепло.

– Не хочу я пити, – буркнув Петро. – Дияволове то пійло!

– Боже це пійло, – засміявся Іван. – Чи ти в пущі ріс, чи у вертепі, що смаку горілки досі не пізнав?

– А таки не пізнав…

– Коли кружлянеш, – мовив Іван, – все співає і самому захочеться співати…

– Горілка то співа, – похмуро сказав Петро.

– Ковтни трохи, і трава тобі заграє…

– Трава заграє, кажеш? – спитав Петро, ковтнувши. – А нехай загра!

Вони йшли, обійнявшись, а за ними ступав терплячий кінь.

– Я тобі відкрию одну таємницю, – зупинив Петра Нечерда. – Ти сирота, ніхто і ніщо тебе не в'яже, то й зможеш того доп'ясти…

– Стривай, – мовив Петро, насторожено прислухаючись. – Здається, вона починає співати…

– Нема чого тут слухати. Я знаю таємницю, як можна забагатіти… Я б сам це зробив, але самому на це діло не підеш… Чи, може, нічого ти не чув про крилатого коня?

– Боюсь я коней, – сказав Петро. – Дай краще послухаю, як співає трава.

– Що там трава, – махнув рукою Іван, але змовк, тільки всміхався значуще й таємниче. – Кажуть, той кінь із царських стаєнь…

Петро ж відштовхнувся від нього і, ледве переступаючи ногами, побрів з дороги. Став на узбіччі й хитався, довгий і тонкий. Коли ж повернувся до Івана, побачив той бліде обличчя з яструбиним носом і холодні блакитні очі, від яких аж на душі маркотніло.

– Ось хрест святий! – забубонів Іван, ідучи назустріч тому блакитному вогню. – Чує моє серце: ти не простий чоловік, Петре. Ти такий чоловік, що не тільки коня спіймаєш, а й самого чорта.

Він засміявся тонко, смикаючи і поводячи дрібною головою.

8

Петро привіз молоко, сир і масло, а коли господиня відчинила йому ворота, собаки не кинулися до воза і не загавкали. Лідулька подивилася на Петра пильно й вивідчо.

– А ти, хлопче, змужнів, – сказала тихо, й вони почали переносити пожитки в комору. – Чому не з'являвся так довго на очі?

– Винуватий перед вами, – спокійно сказав Петро, кладучи на плече бочечку з маслом.

– Винуватий не ти, а мій покійний, – зітхнула Лідулька. – Стеріг ти наше добро по правді.

Вони мовчки працювали, і видно було, що господиня хоче щось сказати більше.

– Чи добре тобі в полі? – спитала нарешті. Він засвітив у її бік блакитним поглядом, але нічого не сказав.

– Подумалося мені: чи не забрати тебе до господи, – сказала трохи натужно. – Важко мені тут без чоловічих рук.

– Як велите, – відповів він.

– На тебе, бач, і собаки не гавкають, – засміялася господиня і заблищала очима. – За свого приймають…

– Собаки на мене не гавкають, – сказав він неохоче, – бо бояться мене…

Пси і справді забрались із двору, і господиня здивовано озирнулася: любили крутитися біля людей. Щось похололо їй усередині, але вона знову невимушене засміялася.

– Таке скажеш. Іди поїси, бо той Нечерда до жінки їздить, а ти й борщу гарячого не сьорбнеш…

– Варю собі куліш, – сказав він. – А ще є молоко, масло і сир. Я, коли є Нечерда, і до Дніпра ходжу. Наловлю риби – юшку варимо.

Говорив це сухим, прохриплим голосом, ідучи за господинею, яка бадьоро хитала перед ним спідницями. Повернула голову і сказала з-за плеча:

– А в господу риби не приніс! Був би добрий: і собі б наловив, і про господарів не забув би.

– Не любив господар риби, – сказав невиразно.

– Вже півтора місяця, як господаря нема, – мовила вона.

– Не хотілось на очі налазити, – буркнув ніяково.

– А тепер схотів?

– Довелося. Корова телитися мала…

Насипала борщу і дивилася, як він їсть. І знову все повторилося, як і першого разу: їв борщ з нелюдською жадобою, поспішаючи й похлинаючись. І було при тому таке напружене його обличчя, і так ходили жовна, що знову відчула жаль до Знайди. Тихе щось і болюще відгукнулось у ній – біль приспалий і дивний. Подумала, що, може, недобре повелася, завівши з ним відверту балачку.

«Він гарний», – думала, але це нічого не пояснювало. Окрім жалю й хвилювання, домішувалося до її почуття щось із тої ночі, душної і важкої, в яку так несподівано було вбито її Симона.

«Ось він, убивця мого чоловіка, невинний, як дитина, і жалю гідний, – думала вона. – Навіщо з'явився тут, у нас, і чому приніс нещастя?»

Але не відчувала відрази до нього. Швидше навпаки: було б їй прикро, щоб покинув їх назавжди.

«Таке чудне твориться», – подумала вона і аж головою струснула. Тоді подивилася на Знайду і здригнулася: зоріли на неї блакитним холодом двоє напружених очей.

– Ще підсипати? – спитала, а що мовчав, узяла миску й досипала.

Мовчки взяв ложку і знову заходився їсти з тою-таки пожадливістю й поспішністю.

– Виголодавсь у степу? – сказала співчутливо.

– Я завжди так їм, – озвався він.

– Отож до роботи добрий, – всміхнулася жінка. – То перейдеш у господу чи лишишся в полі?

Знову поставив супроти неї блакитні шматки криги.

– Чого дивишся? – сказала з викликом. Тоді його обличчям сковзнула тонка, як павутина, усмішка і скривила гарного рота.

– Дивно мені, – сказав, відводячи очі.

– Що тобі дивно?

– Такі добрі ви до мене, – мовив.

Не могла спокійно на нього дивитися і почала вдавати, що порається по господарству. Але на обличчі самі від себе з'явилися раптом непрохані сльози – відчулася, що стала зовсім безпомічна.

9

Вранці вона побачила, що сорочка на ньому брудна й подерта.

– Скинь, свіжу дам, – сказала вона.

– Дивне щось мені снилося, – мовив він, стягуючи сорочку. – Що я малий, а ви велика…

– Нічого дивного, – сказала вона. – Старша я від тебе… Порпалася у скрині, вибираючи сорочку: була то одежа чоловікова.

– Незручно мені одежу вашого чоловіка вдягати, – мовив він.

– То гнити їй через те? – відказала жінка і раптом стала строга. – Крім того, не винуватий ти. Коли б винуватий був, не допустила б тебе в двір.

Він стояв перед нею, темний, жилавий, з густо зарослими грудьми, а на шиї в нього висіла мала шкіряна торбинка.

– А це що в тебе? – спитала, дивлячись на ту торбину.

– Якісь папери, – сказав байдуже.

– Що за папери?

– А чи вмію я прочитати? Той