Читати книгу - "Твори. Том 1"

Дюруа, що стояв посеред контори, готуючи свій ефектний виступ, голосно відповів:

— А мені начхати на це, от що!

Між службовцями пройшов рух подиву: розгублене обличчя пана Потеля виринуло поверх паравану, за яким він сидів, немов у ящику. Він ховавсь там від протягів, яких страшенно боявся, бо хворів на ревматизм. Він тільки зробив у папері дві дірочки, щоб пильнувати своїх підлеглих.

Чути було, як муха пролетить. Нарешті заступник нерішуче спитав:

— Що ви сказали?

— Я сказав, що мені начхати на це. Я прийшов сьогодні тільки для того, щоб подати у відставку. Я став співробітником «Французького життя», одержуватиму п’ятсот франків на місяць, плюс гонорар від рядка. Я навіть дебютував уже цього ранку.

Він хотів розтягти насолоду, але не міг утриматись — виклав усе відразу.

А втім, ефект був надзвичайний. Всі закам’яніли.

Тоді Дюруа заявив:

— Я попереджу пана Пертюї, а потім прийду попрощатися з вами.

Не встиг він увійти до начальника, як той закричав:

— А, це ви! Вам відомо, що я не допущу…

Дюруа урвав його на слові:

— Не варто так репетувати…

Пан Пертюї був товстун, червоний, мов півнячий гребінь; він аж захлинувся від подиву.

А Дюруа повів далі:

— Досить із мене вашої лавочки! Цього ранку я дебютував у газеті, де мене чекає чудове становище. Моє шанування.

І він вийшов. Він помстився.

Він справді зайшов потиснути руки своїм колегам, які ледве зважувалися розмовляти з ним, боячись скомпрометувати себе, бо чули крізь непричинені двері його розмову з начальником.

Дюруа знову опинився на вулиці з платнею в кишені. Він дозволив собі добрячий сніданок у пристойному недорогому ресторані; потім знову купив і залишив на столику «Французьке життя». Зайшов у кілька крамниць, де накупив різних дрібниць, аби тільки відіслати їх до себе та сказати своє ім'я — Жорж Дюруа. Він додавав:

— Я — співробітник «Французького життя».

Він називав вулицю й номер будинку, не забуваючи попередити:

— Залиште це у консьєржа.

А що в нього був іще час, то він зайшов у моментальну літографію, де візитні картки виготовлялися на очах у клієнтів, і замовив аж сотню карток, на яких під прізвищем було зазначено його нове звання.

Потім він подався до редакції.

Форестьє зустрів його холодно, як зустрічають підлеглих.

— А, це ти! Дуже добре. В мене якраз є діло для тебе. Почекай хвилин десять — я закінчу свою роботу.

І він знову взявся до початого ним листа.

По другий бік великого стола якийсь чоловік, дуже блідий, обрезклий, товстелезний, лисий, з зовсім білим блискучим черепом, писав, ухнюпивши носа в папір, бо був надзвичайно короткозорий.

Форестьє спитав його:

— Слухай, Сен-Потене, о котрій годині ти підеш брати інтерв’ю у тих панів?

— О четвертій.

— Візьмеш з собою нашого молодого колегу — Дюруа, розкриєш перед ним фахові секрети.

— Гаразд.

Далі, обернувшись до свого приятеля, Форестьє докинув:

— Ти приніс продовження нарису про Алжір? Початок мав великий успіх.

Дюруа зніяковів і пробурмотів:

— Ні, я гадав, що встигну після полудня… У мене була сила-силенна справ… я не міг…

Форестьє невдоволено знизав плечима:

— Коли ти й далі працюватимеш неакуратно, то зіпсуєш собі кар’єру, от що. Старий Вальтер розраховував на твій нарис. Я йому скажу, що він буде готовий завтра. Коли ти думаєш, що можна нічого не робити і одержувати гроші, то помиляєшся.

Помовчавши, він додав:

— Треба ж кувати залізо, доки гаряче, сто чортів!

Сен-Потен підвівся:

— Я готовий, — мовив він.

Тоді Форестьє відхилився на спинку стільця, прибрав майже урочисту позу, щоб дати інструкції, і сказав, обернувшись до Дюруа:

— Так от. У нас в Парижі вже два дні перебуває китайський генерал Лі Ченгфу, що спинився в «Континен-талі», і раджа Тапосаїб Рамадерао-Палі, що спинився в «Брістолі». Ви візьмете у них інтерв’ю.

Він звернувся до Сен-Потена:

— Не забудь же головних пунктів, що я тобі зазначив. Запитай генерала й раджу, якої вони думки про англійські інтриги та про їхні надії на втручання Європи, зокрема Франції.

Він замовк, потім докинув, не дивлячись ні на кого:

— Нашим читачам буде дуже цікаво дізнатись, що саме думають у Китаї та в Індії про ці питання, які так хвилюють зараз громадську думку.

Далі мовив уже до Дюруа:

— Придивляйся, як Сен-Потен візьметься за це, — він чудовий репортер, — і постарайся навчитись вивідувати в людини все за п’ять хвилин.

І він знову почав поважно писати, з видимим бажанням визначити дистанцію, показати місце своєму колишньому товаришеві й новому співробітникові.

Вийшовши з кімнати, Сен-Потен засміявся і сказав Дюруа:

— От блазень! Він кривляється навіть перед нами. Можна справді подумати, що він має нас за своїх читачів.

Вони подалися на бульвар, і репортер спитав:

— Вип’ємо чого-небудь?

— Охоче. Сьогодні така спека!

Вони зайшли до кафе і замовили собі холодного пива. Сен-Потен розговорився. Він розповідав про всіх співробітників і про газету, наводячи безліч приголомшливих подробиць.

— Патрон? Справжній єврей! А єврея, знаєте, не переробиш. Ну й народ!

І він став розказувати про дивовижну скупість патрона скупість, властиву синам Ізраїля, про копійчану ощадливість, про те, як той торгується з усіма, немов із куховаркою, про ганебні знижки, яких Вальтер вимагає і добивається, про всі його лихварські, глитайські риси.

— А втім, він славний чолов’яга, ні в що не вірить і всіма крутить. Його газета — офіціозна, католицька, ліберальна, республіканська, орлеаністська — листковий торт для всіх, роздрібна крамничка, заснована тільки для того, щоб підтримувати його біржові операції та всякі оборудки. В цьому він справді маху не дасть, він заробляв мільйони через акціонерні товариства, в яких нема й чотирьох су капіталу.

Сен-Потен говорив далі, звертаючись до Дюбуа «любий друже».

— І в цього скупія трапляються часом вислови зовсім як у Бальзака. Уявіть собі, я був недавно в його кабінеті разом із отим старим опудалом — Норбером — та отим Дон Кіхотом — Рівалем, і ось приходить Монтелен, наш адміністратор, зі своєю сап’яновою текою під пахвою. І тією текою, що її знає весь Париж. Вальтер підняв ніс і спитав:

«Що нового?»

Монтелен відповів простодушно:

«Я оце заплатив шістнадцять тисяч франків, які ми були винні за папір».

Патрон аж підскочив від подиву:

«Що ви кажете?»

«Я заплатив панові Пріва».

«Та ви з глузду з’їхали!»

«Чому?»

«Чому… чому… чому…»

Він зняв окуляри, протер їх. Потім усміхнувся тією кумедною усмішкою, яка розсуває його товсті шоки кожного разу, коли він має сказати щось лукаве чи ущипливе, і мовив глузливо й переконано:

«Чому? Тому, що ми могли б дістати на цьому ділі від