Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

Галіза розпорядився, щоб від сьогодні в прес-службі встановили чергування у вихідні та святкові дні, надали в режимну частину номери своїх мобільних телефонів і не сподівалися на відпустку найближчими місяцями.

Цього разу заступник міністра у своєму гніві був, як ніколи, переконливим. Працівники розійшлися по кабінетах ще в гіршому настрої. Катерина. Справи в неї і без того справи були кепські, через постійну зайнятість на роботі мало не розлучилася з чоловіком. У Петра Тодоска стосунки з дружиною теж зіпсувалися, а Лесі взагалі навряд чи світило заміжжя.

Міністерство з його радянською матрицею наживало чимдалі більше ворогів. Вони працювали в стінах цього ж відомства. «Антиродинний» режим не вперше розбивав сім’ї. За тих порядків, які тут встановив Марієв, його підлеглі втрачали взагалі право на будь-яке дозвілля. У паперах міністерства народ перетворювався на населення, а люди — на категорії громадян. Мінпраці зі своїм чільником претендувало на роль опікуна нації.

— За попереднього прем’єра такого гестапо не було. Це — фашизм, — рюмсала Леся, втираючись серветкою.

— Що тебе тут тримає? Молода, освічена! Навіщо так себе мучити? — спробував її втішити Тодоско.

— Та куди йти? Хто мене візьме, кому я потрібна? Ви ж бачите, скрізь безробіття. Чого ж я сюди влаштувалася?! Ось дочекаюся виборів і, якщо нічого не зміниться — піду!

Але ці слова були нічого не варті. Своєю поведінкою дівчина, як ніхто, стверджувала нерозривність психологічного зв’язку між катом та його жертвою. Сама ніяк не наважувалася піти звідси.

Щоб хоч якось заспокоїтися, Тодоско вкотре переставив канцелярське начиння на своєму столі. Його пещене обличчя чоловіка вкрилося червоними плямами. Куди ж йому податися у такому віці? Питаннячко не з легких.

Цієї хвилини до прес-служби зазирнув молодий помічник міністра Олександр Кувісь. Так само, як і в інших міністерських кабінетах, тут працював телевізор. У прямому ефірі на весь світ випромінювали гнів суворі обличчя учасників мітингу, лунали рішучі, як вирок, слова.

Кувісь розгублено промовив уголос те, що думав:

— Що це робиться?

— Це — процес, — багатозначно відповів знову імпозантний і впевнений у собі Тодоско.

Овва, у сільської молоді, назбираної Галізою на малій батьківщині, затрусилися жижки. Цим жевжикам, що ледь ускочили до можновладного поїзда на правах лакеїв, так швидко довелося б попрощатися зі своїми сподіваннями на подальше благоденство…

Сливка переживала політичний землетрус мовчки, лише час від часу кидала у бік телеекрана звинувачення на адресу «помаранчевого» Президента, наче він був її особистим ворогом.

Тодоско підспівував Сливці:

— Та куди вже їм…

Усім було оголошено, що з понеділка Дана відбуває у відрядження до Сполучених Штатів. Прес-служба того дня запланувала вчасно піти додому. Але шефиня надвечір зненацька з’явилась у міністерстві. Вона добре відпочила, вбралася нетрадиційно, як для міністерства, й тепер мала вигляд такого собі безневинного, недосвідченого дівчати. Але навіть передчуття довгоочікуваної подорожі не змінило важкої ходи Сливки. Вона не могла залишити без опіки свій маленький «гулаг».

Наступного дня, коли перед керівником міністерської прес-служби відкрилася панорама нью-йоркських хмарочосів, Тодоско написав заяву про звільнення за власним бажанням.

— Мене ще ніколи в житті так не принижували, — зізнався він під час випадкової зустрічі з Лесею в метро кілька днів по тому.

Брязкотів посуд, і пахло смаженою картоплею. Цей московський ресторан, хоч і не вирізнявся вишуканою кухнею, зате був за два кроки від Красної площі. Один із православних отців традиційно святкував тут свої іменини. Зібралися найближчі друзі, дехто приїхав із Петербурга. Усі — люди світські, за винятком самого іменинника. Дві подружні пари буржуа, відомий звукорежисер із коханою жінкою. Був і Євген Чубенко. Вони з отцем Зосимом познайомилися за його мирського життя, коли той грав у вокально-інструментальному ансамблі «Мантри». У миру ієромонах мав українське прізвище Косенко. За паспортом він звався В’ячеславом і був родом із Макіївки.

Наближалася північ. Цілу залу займала тільки їхня компанія. Офіціанти, яким заплатили за ніч уперед, нудьгували біля шинквасу.

Навпроти Чубенка сиділа манірна, вимучена косметичними салонами дружина московського мільйонера. Лише тиждень тому вона повернулася з Тібету, де пройшла курс самовдосконалення, а днями мала намір вилетіти до Нью-Йорка, щоб придбати там собаку рідкісної породи. Її чоловік Серафим Фріч узявся допомогти церкві й побудувати кілька православних храмів на півночі Росії. Раїса вважала себе за головну особу на цьому святкуванні.

— А як у вас називається картопля фрі? — голосно поцікавилася мільйонерша у свого візаві.

— Так само, — тамуючи роздратування, відповів Чубенко. Здається, на цій вечірці йому відводили роль гостя з якоїсь екзотичної країни.

— Дайте Євгенові спокій, — захистив друга ієромонах. — Краще послухайте мій спів.

Він пройшов до мініатюрної естради, на якій встановили музичні інструменти. Перебираючи струни електрогітари, В’ячеслав із заплющеними очима виконував пісні одна за одною, і було помітно, як сильно він скучив за цим. Половина пісень були українськими.

— Ваш президент бандерівець, хіба ні? — тим часом прискіпувалася до Чубенка захмеліла Раїса.

— Звідки ти це взяла? — шарпнув її за лікоть чоловік, колишній «пахан» з Борщагівки. І звернувся до Євгена: — До речі, я теж знаю українську. Колись на площі Ленінградській, що у Дарниці, в гастрономі за ковбасою стояв. Черги були кілометрові. А тепер, дивися, все є…

Хоча процес зародження капіталізму особисто Чубенкові приніс мало втіхи, він ввічливо посміхнувся. Поруч куняв над тарілкою добродій із посивілою кучерявою чуприною.

— Костя Лебедєв, у минулому керівник нашого ансамблю, — прошнув на вухо Євгенові отець Зосим, який помітив його здивований погляд. — Можливо, стане регентом нового сільського храму в Новгородській області.

Євген зрозумів, що це той самий рок-музикант, який допоміг Косенку записати диск.

— Але ж він «корінний москвич?…