Читати книгу - "Моє сторіччя"

Можеш мені повірити, Розі, це була стрьомна поїздка. Я досі ще ніколи не бачив стільки лицарських хрестів, лише один, на фото з моїм дядьком Конрадом: той висів у нього на шиї. А тут їх було дуже багато, у декого — навіть із дубовим листочком, як пояснила мені на цвинтарі моя бабця, яка глухувата, тому завжди кричить. Це саме вона надіслала мені телеграму: «Негайно поїзд Гамбурґ. Потім електричка кінцева Аумюле. Там вічний спочинок наш ґрос-адмірал…».

Ясно, що я мусив їхати. Ти не знаєш мою бабцю. Якщо вона каже «негайно» — кидай усе і біжи. Навіть якщо я не звик нікого особливо слухати і, як ти добре знаєш, самовільно займав будинки у Кройцберзі (хоча тепер ми й опинилися в ситуації, коли цей Люммер з дня на день може пригнати до нас своїх поліцейських — групу ліквідації незаконних заселень Гермсдорфер-штрассе. У кожному разі мені було соромно показувати цю телеграму людям, з якими я живу. Чула б ти, як вони стібалися через «ґрос-адмірала»!

Ну і от, стою я там біля бабці, поміж усіма тими дідами, які припаркували свої «мерседеси» біля входу на цвинтар і стали струнко в дві шеренги, а між ними коридор — від оркестру й аж до самої труни, у кожного другого під підборіддям — Лицарський хрест. Я змерз. Хоча світило сонце, було страшенно холодно. Але діди — всі як один — без пальт, стоять собі, а на них падає сніг. У кожного на голові — військовий кашкет, як і має бути за морським звичаєм.

Усі вони були відставними моряками із субмарин, навіть ті манекени, які пронесли повз нас оббиту червоним, чорним і золотим труну із ґрос-адміралом. На підводних човнах служили й обидва старші брати мого батька (а сам він у кінці війни вступив до ополченців із Фольксштурму). Обидва «знайшли свої холодні моряцькі могили», як каже моя бабця. Один загинув у Північному морі, другий — десь в Атлантичному океані. Один із них був капітан-лейтенантом, інший, мій дядько Карл, — лише старшим боцманом.

Ти не повіриш, Розі. За всю війну затонуло п’ятсот підводних човнів, а на них — близько тридцяти тисяч моряків. І всі — за наказом цього ґрос-адмірала, який узагалі-то був військовим злочинцем. Так каже мій батько. Він ніяк не може зрозуміти, навіщо більшість із цих хлопців, зокрема і його брати, добровільно пішли на ці «плаваючі труни», як він їх називає. Моєму батькові так само стрьомно, як і мені, коли наша бабця на Різдво починає розповідати про своїх «мертвих героїв-синів», з яких вона зробила справжній культ. Через це мій батько постійно свариться з нею. І тепер уже тільки я один іноді відвідую стареньку в її будиночку в Еккернфьорде — і слухаю про те, як вона завжди, ще з часів війни, обожнювала свого ґрос-адмірала. Але в усьому іншому вона нормальна. І якщо чесно, то вона мене краще розуміє, ніж мій батько, який, звісно ж, проти нашого самовільного заселення в порожні будинки. Тому бабця й надіслала цю телеграму мені, а не моєму батькові, на адресу Гермсдорфер-штрассе, 4, де ми живемо вже кілька місяців і навіть непогано облаштувалися — з допомогою людей, які нас підтримують, а це різні ліваки: лікарі, вчителі, адвокати… Гербі та Робі — як я тобі вже писав раніше, це мої найкращі друзі тут, — не дуже зраділи, коли я показав їм телеграму.

— Ти що, дебіл? — спитав мене Гербі, коли я збирав речі. — Подумаєш, одним старим нациком менше! Теж мені трагедія!

Але я сказав:

— Ви не знаєте мою бабцю. Якщо вона каже «приїжджай негайно», треба їхати, й край.

А взагалі, можеш мені повірити, Розі, я навіть радий, що побачив увесь цей цирк на цвинтарі. Там зібралися майже всі, хто не пішов на дно у своїх субмаринах. Це було смішно, трохи страшно, але й стрьомно, чесне слово, — коли всі співали над могилою, а більшість із них виглядали так, ніби вони й досі шукають ворога і мусять вдивлятися в горизонт: чи десь не видно чогось схожого на дим? Моя бабця теж співала — як завжди, дуже голосно. Спершу «Німеччина, Німеччина понад усе», а потім «Був у мене товариш». Це виглядало жахливо. А ще промаршувало кілька нациків із барабанами — у своїх коротких гольфах, попри такий мороз. А над могилою звучали промови, про все на світі, а найчастіше — про вірність. Сама ж труна була не дуже, така собі, звичайна. Я ще й подумав, що можна ж було зробити щось схоже на мініатюрний підводний човен, звісно, дерев’яний, але розмальований як військовий корабель. А всередину вмостити ґрос-адмірала.

Потім ми пішли геть, а кавалери лицарських хрестів роз’їхалися на своїх «мерседесах». На Гамбурзькому вокзалі бабця нагодувала мене піцою, потім тицьнула мені в долоню гроші — трохи більше, ніж я заплатив за квиток. А я спитав її:

— Бабусю, ти впевнена, що вся ця історія мала сенс, із цими «холодними моряцькими могилами» для дядька Конрада і дядька Карла?

Згодом мені було соромно, що я спитав її так прямо. Вона кілька хвилин мовчала, а потім сказала:

— Ну що ж, мій хлопчику, якийсь сенс у цьому мусив бути…

Як ти вже знаєш, щойно я повернувся, прийшли поліцейські Люммера і вигнали нас із будинку. Досить грубо. Але ми зайняли інші будівлі в Кройцберзі. Моя бабця теж вважає, що це свинство, коли стільки квартир стоять порожніми. Але якщо мене і звідси виженуть, то ми з тобою, Розі, — якщо ти, звісно, захочеш — зможемо оселитися в будиночку моєї бабці. Вона буде дуже рада, так вона