Читати книгу - "Привид безрукого ката"

— Коли ти встиг усе це дізнатися?..

— Доба, Леве Львовичу! Це дуже багато часу. Просто треба в це повірити. А вміння спілкуватися з бабцями у мене закладено в генах...

— Не хвалися. Будь скромним. Ти ще не все переварив, хлопче. Думаєш, запхати в голову декілька енциклопедій — це мудрість?

— Ні, це знання. Слухайте далі. Марі Шмідт. — Лев умить замовк і насторожився. — Громадянка Німеччини. Вдова. Чоловік помер три роки тому. На вісімдесят п'ятому році життя. Схоже, Марі — єдина спадкоємиця. Правда, статки невеликі. Дім у передмісті та авто. Трохи молодше за небіжчика. Дівоче прізвище — Ганна Шевченко. Більше нічого невідомо. В Україну приїхала два роки тому. Віза робоча. Час від часу відвідує Німеччину. Востаннє перетнула кордон 21 грудня 2012 року...

— Не може бути! — Безрукий знову запанікував. Адже він постійно подумки виправдовував Марі, а факти його добивали.

— Прилетіла літаком, на який мала квиток Зоряна. Місце поруч. Уявляєте? Родичів в Україні я не знайшов... — закінчив Борис.

Кволе сонце сховалося за хмари. Бо Лев спохмурнів. Сонце любило Безрукого, адже він вмів поважати найбільшу його велич — схід. Коли темрява розпливається, як масна пляма в океані, місяць пухне від безпомічності і стає пузатим зі злості навіть в часи найбільшої горбатості, тіні втікають, наче ошпарені — гордо випливає на світ сонце і перетворює світ у світло. Тому світ і світло такі схожі слова, бо без світла світ перетвориться в одну безпомічну чорну цятку, яка з'їсть сама себе і зникне — щоб не затуляти Богові небокрай. Лев завжди зустрічав сонце з розпростертими руками, тішився ним безмежно, поклонявся, як батьку й матері одночасно, бо знав, що воно не тільки краса і тепло, сонце — і є саме життя...

Безрукий сумно дивився у вікно.

— Я не можу пригадати останнього рядка листа привида, Борисе... — пожалівся раптом Лев.

— Це не дивно, — розраджував вундеркінд. — У вас кожен рядок був, як спалах... Бо народжувався в муках. Після якогось емоційного сплеску, зауважте...

— Ще пару сплесків, і вони мене самого виплеснуть, — буркнув Безрукий.

— Пару — не треба. Достатнього одного, — відрубав очкарик.

Ти диви, яким він може бути противним, вундеркінд з ботанічного саду!..

Борисові повчання Левові не сподобалися. Він чекав, щоб той його почав заспокоювати, підтримувати, казати, що все не буде так, що він не один, півсвіту нещасних, що мусить йти до кінця, бо такий його хрест, місія така його важлива, бо прощення — це сила. Бо сам Господь велів прощати. Значить, треба знайти в собі сили наперекір усьому і боротися, бо «дорогу осилить той, хто йде»...

Лев зник у ванній. Борис почув шум води. Видно, Безрукий вирішив змити з себе поганий настрій. Хлопець увімкнув телевізор. Звідтам попереджали, що на світ чекають катаклізми. Зразу ж вимкнув. Знав, що непомітно його можуть так «зомбонути», що піде вслід за Безруким змивати зі себе наговір. Почув голосне нявкання під дверима. Котяра так завивав, наче втрапив у мишоловку. Чи застряг десь здуру.

Не встиг відчинити двері — кіт шмигнув повз нього і сховався в хаті під масивним старим ліжком. Борис «псикав», стукав, мітлою ганяв попід ліжком, а котяру виманити не зміг. Урешті змирився, хай сидить. Буде мудрий — подружиться з Безруким, разом не скучатимуть.

Лев вийшов з ванної і закляк. Шморгнув носом.

— Звідки несе котярою? — запитав, кривлячись.

Кіт не дав Борисові збрехати — нявкнув з-під ліжка.

— Я не хотів. Він сам... — виправдовувався юнак. — Не встиг виглянути, як...

— Добре, що двері встиг відкрити, — буркнув Безрукий. — Давай мітлу, — ліг на підлогу і почав вимітати з-під ліжка не кота, а тисячолітню пилюку. Вундеркінд завбачливо приніс з кухні лопатку і смітничок, затулив носа, скривився. Його міміку краєм запилюженого ока вздрів Лев. — Ти чого, дитя комп'ютерної революції?.. Ніби в тебе інакше? Я собі уявляю, який порядок може бути в сім'ї трьох «ботаніків»?.. Принеси вологу шмату!..

Борис не ображався — він любив Левові дотепи. З його колючих, на перший погляд, слів несло такою любов'ю, що куди там солодкавим вихвалянням з чиїхось вуст! Вундеркінд помітив, що він біля Лева мимохіть навчився відчувати. Менше прислухався до свого егоїзму, пропускав його повз вуха, бо навіщо у житті щось, що не приносить тобі задоволення?..

Сопучи, як ковальський міх, Безрукий повимітав з-під ліжка все, крім кота. Злився, тупотів ногами, бив рукою зверху по покривалі, що куріло пилом, як восени бадилля на городі.

— Треба відсунути, — сказав.

Юнак розсміявся, аж шибки задзвеніли, і котяра з переляку завив.

— Ти чого, Борисе? Я вже не жартую... Не переношу запаху котів, розумієш?

— Просто я собі уявив, що легше було б прибрати там зараз, навстоячки... — і заробив від Лева стусана.

Ліжко наче було приклеєне до свого місця. Не хотіло здаватись, тримало свої позиції героїчно, до останнього скрипу. Проте перед грубою силою не встояло. Не змогло...

Кіт не ворушився. Лежав