Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

- О! - сказала вона.- То це ви, містере Піп?

- Я, міс Покет. І радий сповістити вам, що містер Покет з усією родиною в доброму здоров'ї.

- Але розуму їм не додалося? - озвалася Сара, скрушно хитаючи головою.- Розум їм потрібніший, ніж здоров'я. Ах, Метью, Метью! Ви знаєте, куди йти, сер?

Чом би я не знав, коли стільки разів піднімався цими сходами помацки! Тепер я піднявся у модних туфлях (не те, що колись!) і знов, як бувало, постукав у двері кімнати міс Гевішем.

- Впізнаю - це Піп,- зараз же я почув її голос.- Заходь, Піпе.

Вона сиділа на тому самому місці біля столу, в тій самій старій сукні, схрестивши руки на костурі й спершись на них підборіддям, а очі втупивши у вогонь. А біля неї, тримаючи в руці невзувану білу туфлю й наче уважно її розглядаючи, сиділа якась незнайома мені елегантна пані.

- Заходь, Піпе,- знову тихо сказала міс Гевішем, не одводячи погляду вбік чи вгору,- заходь. Як ся маєш, Піпе? То ти мені цілуєш руку, ніби я королева, га? Ну, що скажеш?

Вона раптом блиснула на мене очима, не підвівши голови, і повторила грайливо-сердитим тоном:

- Ну?

- Я довідався, міс Гевішем,- трохи розгублено мовив я,- про ваше бажання мене побачити, тож зразу й приїхав.

- Ну?

Незнайома пані піднесла голову й лукаво глянула на мене, і я враз побачиз очі Естелли. Але вона настільки змінилася й погарнішала, стала настільки жіночніша, та й в усьому довершеніша, що я проти неї наче лишився таким нерозвиненим, як був колись. Дивлячись на Естеллу, я сам собі знов почав здаватися простим неотесаним селюком. О, як Естелла подаленіла й піднеслася високо вгору, тепер ще більш, ніж будь-коли, неприступна для мене!

Вона простягла мені руку. Я пробелькотів щось про те, як приємно побачити її знову та як довго дожидав я цього дня.

- Ну, то як, Піпе, дуже вона змінилася?- спитала міс Гевішем, хижо поглядаючи на мене й стукаючи костуром по стільцю, що стояв поміж ними, на знак того, щоб я сів.

- Коли я ввійшов, міс Гевішем, мені її лице й постава здалися зовсім незнайомими, але тепер, як це не дивно, я дедалі більше впізнаю ту саму…

- Що? Невже ти скажеш - ту саму Естеллу?- урвала мене міс Гевішем.- Вона була гордовита й зла, і ти хотів утекти від неї. Хіба ти забув?

Я розгублено зауважив, що то було давно, що я тоді нічого не розумів, і таке інше. Естелла незворушно посміхнулася і сказала, що я, безперечно, мав рацію,- вона могла допекти хоч кому.

- А він змінився? - спитала міс Гевішем у неї.

- Дуже,- відповіла Естелла, дивлячись на мене.

- Вже не такий простий і неотесаний?- спитала міс Гевішем, перебираючи Естеллині кучері.

Естелла засміялася, глянула на туфлю у себе в руці, знову засміялася, потім глянула на мене і поставила туфлю на підлогу. Я для неї й досі наче був хлопчиськом, хоч водночас вона й зваблювала мене.

Ми сиділи в тій примарній кімнаті, яка була справила на мене таке дивне враження, і я дізнався, що Естелла недавно повернулася з Франції і збирається до Лондона. Вона все так само була гордовита й своєвільна, але тепер ці риси настільки зрослися з її вродою, що, здавалося, неможливо й навіть неприродно було б відокремлювати їх одне від одного. І вже зовсім було б неможливо, дивлячись на неї, не піддатися цій недостойній жазі грошей і панського лоску, що так скалічила мої хлоп'ячі літа, цим викривленим уподобанням, що спонукали мне соромитися рідної домівки й Джо, цій знадливій грі уяви, коли Естеллин образ поставав переді мною в омахах полум'я, чи серед іскор над ковадлом, або ж темного вечора бачився, на коротку мить у вікні кузні. Одне слово, мені несила було відокремити її - чи у минулому, чи й у теперішньому,- від самого мого єства.

Ми вирішили, що я пробуду тут увесь день, а на ніч повернуся в готель і завтра від'їду до Лондона. Коли ми трохи поговорили, міс Гевішем послала нас прогулятись удвох у занедбаному садку, а потім,- додала вона,- я покатаю її у кріслі, як давніш бувало.

Отож ми з Естеллою пройшли в садок через ту саму хвіртку, яка колись привела мене до бійки з блідим паничиком, нинішнім Гербертом,- я був охоплений трепетом, залюблений у самі складки її сукні, а вона абсолютно незворушна і вже аж ніяк не залюблена у складки моєї куртки.

Коли ми наблизилися до місця сутички, вона зупинилась і сказала:

- Дивачка я була, що тоді сховалася й підглядала, як ви билися. Але це мені надзвичайно сподобалося.

- А я тоді дістав від вас надзвичайну винагороду.

- Справді?- недбало озвалась вона, ніби все забувши.- Я тільки пам'ятаю, що була страшенно зла на вашого супротивника: я боялася, щоб він не лишився тут заважати мені своєю присутністю.

- Тепер ми з ним великі друзі.

- Он як? Хоча, правда, його батько, я чула,- ваш наставник.

- Так.

Я визнав це не зовсім охоче, бо її слова зводили мене до рівня школяра, а я ж і без того був для неї наче малий хлопчик.

- Відколи зазнали змін ваше становище й ваші перспективи, ви й товариство своє змінили,- сказала Естелла.

- Це цілком зрозуміло,- зауважив я.

- І неминуче,- додала вона зверхнім тоном.- Тепер вам не личить спілкуватися з тими, з ким ви спілкувалися раніше.

Щиро кажучи, я й перед цим ледве чи мав ще намір побачитися з Джо, але після Естеллиних слів він розвіявся вже остаточно.

- Тоді ви, мабуть, і не гадали, що вам судиться таке щастя? - спитала Естелла, помахом руки окресливши той час, коли сталася наша з Гербертом бійка.

- Звичайно, не гадав.

Коли ми так проходили поруч стежкою, я гостро відчував, яка велика поміж нами різниця: хода її