Читати книгу - "Якщо кров тече"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тоді желейна голова твердне, але сформоване обличчя в усьому відрізняється від того, хто оглушив Джерома й силою завів її до ліфта. Воно вужче, шкіра на два-три тони темніша. Очі не круглі, їхні куточки трохи загнуті догори. Ніс гостріший і довший, ніж був широкий дзьоб того, хто запхав її до ліфта. Губи тонші.
Цей чоловік виглядає на десять років молодшим за того, який захопив її.
— Непоганий трюк, що скажеш?
Навіть голос інакший.
«Що ти таке?» — намагається сказати Барбара, але слова не злітають з губ.
Він схиляється до неї й дбайливо повертає ремінь сумки на її плече. Барбара сахається від дотику тих пальців, але не може цілком його уникнути.
— Тобі ж не хочеться загубити гаманець і кредитну картку, га? Вони допоможуть поліції ідентифікувати тебе в разі… ну, взагалі. — Він карикатурно затиснув свого нового носа. — Ой лишенько, у нас невелика халепа? То й нехай, знаєш, як кажуть: «Лайно трапляється». — Він пирскає.
Ліфт зупиняється. Двері відчиняються в коридор на п’ятому поверсі.
16
Коли ліфт зупиняється, Голлі ще раз швидко зиркає на екран комп’ютера, а тоді клацає мишкою. Вона не чекає, щоб упевнитися, чи зупинки на поверхах від підвалу до восьмого забарвляться сірим, як було до того, як вони з Джеромом усе виправили, коли застосували алгоритм, який Джером знайшов на одному сайті в розділі «Глюки “Еребети” і як їх виправити». Їй і не треба. Так чи так, а вона дізнається.
Вона повертається до дверей офісу й дивиться через двадцять метрів коридору на ліфт. Ондовскі тримає Барбару за руку… але коли він підводить голову, Голлі бачить, що це вже не він. Тепер це Джордж, але без вусів і коричневої уніформи служби доставки.
— Ходи, подружко, — каже він. — Воруши ніжками.
Барбара спотикається. Її розширені очі порожні й мокрі від сліз. Прекрасна темна шкіра набула кольору глини. З одного куточка губ збігає слина. Вона майже заціпеніла, і Голлі розуміє причину: Барбара бачила, як Ондовскі перетворюється.
Нажахана дівчина — це її відповідальність, але зараз Голлі не може про це думати. Вона мусить залишатися в теперішньому, мусить слухати, мусить пам’ятати, що надія — її друге ім’я… хоч ніколи ще надія не була такою примарною.
Двері ліфта зачиняються. Оскільки револьвер Білла зник з рівняння, будь-які шанси Голлі залежать від того, що станеться далі. Спочатку нічого не стається, і серце Голлі перетворюється на свинець. А тоді, замість того щоб чекати на місці, як ліфти «Еребета» запрограмовані робити, доки їх не викличуть, Голлі чує, що він опускається. Слава Богу, опускається.
— Ось моя мала подружка, — каже Джордж-дітогуб. — Подружка з неї поганенька. Здається, вона наробила в штанці маленького і великого. Підійди, Голлі, сама понюхай.
Голлі не рухається з порога.
— Мені цікаво, — каже вона. — Ти взагалі приніс гроші?
Джордж посміхається, показуючи набагато менш телегенічні зуби, ніж ті, які має його альтер-еґо.
— Ти знаєш, ні. За смітником, де я ховався, коли побачив її з братом, лежить картонна коробка, але в ній тільки рекламні каталоги. Такі, що адресують «шановному мешканцю», знаєш?
— Тож ти й не збирався мені платити, — каже Голлі. Вона проходить коридором десяток кроків і зупиняється, коли їх розділяє метрів п’ятнадцять. Якби йшлося про футбол, вона вже була б у штрафному майданчику. — Так?
— Не більше, ніж ти збиралася віддати мені ту флешку й про все забути, — каже він. — Я не вмію читати думки, але вже давно читаю мову тіла. Та обличчя. Твоє абсолютно відкрите, хоч я впевнений, що ти вважаєш інакше. А тепер витягни сорочку зі штанів і підніми її. Не повністю — ті набряки спереду мене не зацікавлять — а тільки щоб я побачив, чи ти не озброєна.
Голлі піднімає сорочку й робить повний розворот, хоч її не просили.
— Тепер підтягни штанини.
Вона робить і це.
— Ніде нічого не приховала. Добре, — каже Джордж. Він схиляє голову набік і обдивляється її так, як критик вивчав би якусь картину. — Божечки, ох ти й страшненька, га?
Голлі не відповідає.
— Ти за все життя хоч на одне побачення втрапила?
Голлі не відповідає.
— Гидке мале нещастя, ще нема тридцяти п’яти, а вже сивіє. І ще й не намагається цього прикрити — якщо це не ознака капітуляції, то я вже й не знаю. Ти вітаєш свій самотик із днем Святого Валентина?
Голлі не відповідає.
— Я так розумію, що ти надолужуєш нестачу зовнішності й упевненості почуттям… — Він замовкає та опускає погляд на Барбару. — Господи, яка ж ти важка! І смердюча!
Він відпускає руку Барбари, і та падає перед дверима жіночого туалету — руки роз’їхалися, зад піднятий, лоб лежить на плитках підлоги. Вона схожа на мусульманку, що готується завести нічну молитву. Вона тихо рюмсає, але Голлі чує. Так, добре чує.
Обличчя Джорджа змінюється. Стає не знову Четом Ондовскі, але диким вискалом, котрий показує Голлі справжню істоту всередині. В Ондовскі свиняче лице, у Джорджа лисяче, а це — шакал. Або гієна. Або Джеромів сірий птах. Він кóпає Барбару по синіх джинсах ззаду. Вона голосить від болю й несподіванки.
— Заходь! — кричить він. — Заходь і вимийся, дай дорослим закінчити справу!
Голлі хочеться пробігти ті останні п’ятнадцять метрів з криком, щоб він не бив дівчину, але він, звісно, саме цього й хоче. І якщо він справді намірився сховати заручницю в жіночому туалеті, то вона може отримати потрібну нагоду. Принаймні це розкриває позицію на полі. Тож вона втримується на місці.
— Заходь, кому кажу! — Він знову копає Барбару. — Розберуся з тобою, коли впораюся з тією довгоносою курвою. Молися, щоб вона не надумала мене дурити.
Барбара ридає, пхає двері туалету головою і заповзає всередину. Але Джордж устигає видати їй ще одного копняка. Тоді він дивиться на Голлі. Вискал зник. Повернулася посмішка. Голлі розуміє, що вона задумувалася як чарівна, і на обличчі Ондовскі вона могла саме так і виглядати. Але не на Джорджевому.
— Ну, Голлі. Дівчинка в сральнику, ми тепер самі. Я можу зайти туди й випустити їй кишки оцим… — він піднімає ніж, — …або ти можеш дати мені те, по що я прийшов, а я тоді дам їй спокій. Вам обом.
«Знаю я тебе, — думає Голлі. — Щойно ти отримаєш своє, ніхто вже не врятується, включно з Джеромом. Якщо він ще не помер».
Вона намагається випромінювати сумнів і надію.
— Я не знаю, чи можу тобі вірити.
— Можеш. Я отримаю флешку і здимію. І з твого життя, і з репортерського світу Піттсбурга. Час рухатися далі. Я знав це ще до того, як цей хлопець… — вільною від ножа рукою він повільно проводить обличчям униз, ніби опускаючи вуаль, — …заклав бомбу. Можливо, тому він її й заклав. Тож так, Голлі, можеш мені вірити.
— Може, мені краще забігти в офіс і замкнути двері, — каже вона і сподівається, що на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо кров тече», після закриття браузера.