Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Майже дві години доктор Віллетт марно прочекав у бібліотеці Чарльза Ворда, оглядаючи запорошені полиці, на яких тепер зяяли широкі прогалини там, де з них забрали книжки, і понуро усміхаючись, коли його погляд падав на панель над коминком, з якої ще торік зверхньо дивилося невиразне обличчя Джозефа Кервена. Через якийсь час почало сутеніти, веселі кольори надвечір’я поступилися місцем жахіттям, які згустилися тінями проти ночі. Нарешті приїхав пан Ворд і неабияк здивувався й розсердився, дізнавшись про синову відсутність, надто після всієї попередньої мороки з тим, щоб його захистити. Він нічого не знав про заплановану Чарльзом зустріч, проте пообіцяв сповістити Віллетта, щойно юнак повернеться. Бажаючи лікареві доброї ночі, він знову висловив стурбованість станом свого сина і гаряче попрохав зробити все можливе, щоб повернути Чарльза до нормального стану. Віллетт був радий покинути нарешті бібліотеку, бо там, здавалося, чигало щось недобре і мерзенне, немовби зникла картина зоставила по собі якийсь лиховісний слід. Йому ніколи не подобався той портрет; ба навіть зараз, хоч він і міг похвалитися міцними нервами, у тій порожній панелі йому ввижалося щось таке, що викликало в нього нагальну потребу якомога швидше вийти на свіже повітря.

3

Наступного ранку Віллетт отримав від Ворда-старшого повідомлення про те, що Чарльз і досі не з’являвся. Пан Ворд також написав, що телефонував доктор Аллен і сказав, що Чарльз якийсь час пробуде в Потаксеті та що його не можна турбувати. Це дуже важливо, бо сам Аллен має від’їхати у нагальних справах, на якийсь час, залишивши всі дослідження під постійним наглядом Чарльза. Чарльз переказував вітання і вибачався за всі незручності, до яких могли спричинитися несподівані зміни його планів. Прослуховуючи це повідомлення, пан Ворд уперше почув голос доктора Аллена, і його звучання пробудило в ньому якісь далекі спогади — нечіткі, але водночас тривожні, ба навіть лячні.

Отримавши такі бентежні та суперечливі звістки, доктор Віллетт розгубився і не знав, чим зарадити. Неможливо було сумніватися у глибокій щирості Чарльзового послання, що межувала з одержимістю, але що ж було думати про таку різку зміну його настрою і намірів? Молодий Ворд написав, що його оселя стала притулком пекельних небезпек, які будь-що слід знищити разом із його бородатим колегою, і що сам він нізащо туди не повернеться, а проте, судячи з останнього повідомлення, він забув про все сказане і знову повернувся в саме осереддя таємниць. Здоровий глузд підказував, що юнака варто залишити сам-на-сам із його дивацтвами, проте глибші інстинкти не дозволяли так просто проігнорувати листа. Віллетт знову його перечитав і зрозумів, що насправді він геть не такий беззмістовний і божевільний, як могло б здатися через його пишномовність та певну недовисловленість. Надто глибокий і справжній був виражений в ньому жах, а вкупі з тим, що лікар уже знав, йшлося там про невимовні страхіття з-поза часу і простору, що не допускало прямих цинічних описів. За межами звичного нам світу чаїться незримий жах, і безвідносно до того, чи надається він осягненню, ми завжди повинні бути готовими дати йому бій.

Понад тиждень докор Віллетт ламав голову над дилемою, яка так несподівано постала перед ним, і все більше схилявся до думки навідати Чарльза в його хатинці у Потаксеті. Ніхто з друзів юнака не наважувався проникнути до його забороненої криївки, навіть батько знав про неї тільки ті скупі дрібниці, які розповідав сам Чарльз, проте Віллетт відчував, що йому необхідно поговорити з хлопцем віч-на-віч. Пан Ворд час від часу отримував від сина коротенькі пустопорожні записки, друковані на машинці, і стверджував, що пані Ворд, яка зараз в Атлантик-Сіті, спілкується з сином не більше, ніж він. Тож нарешті доктор вирішив діяти і, попри неприємні передчуття, навіяні давніми легендами про Джозефа Кервена та нещодавніми одкровеннями й застереженнями самого Чарльза Ворда, сміливо вирушив до хатинки, що стояла на кручі біля річки.

Віллетт уже якось бував там, просто з цікавості, хоча, звісно, не заходив до хати і взагалі ніяк не виказував свєї присутності, а тому добре знав дорогу. Тож одного ранку наприкінці лютого він у своїй невеличкій автівці виїхав на Броад-стріт, збентежено згадавши про понурий загін, який сто п’ятдесят сім років тому вирушив цим самим шляхом у жахливій, та ще й досі не до кінця зрозумілій справі.

Поїздка занедбаними околицями містечка не забрала багато часу, і вже невдовзі перед Віллеттом розкинулись ошатний Еджвуд та сонний Потаксет. Віллетт повернув праворуч, вниз по Локвуд-стріт, і доки міг, їхав ґрунтовою дорогою, а тоді вийшов з машини та рушив на північ, де над вигинами річки та вкритими туманом низинами здіймалася круча. Будинків тут було небагато, і важко було проминути самотню хижку з бетонним гаражем, яка примостилася на узвишші ліворуч. Швидко пройшовши посипаним жорствою занедбаним хідником, він впевнено постукав у двері та твердим голосом заговорив до зловісного португальського мулата, який ледь прочинив двері, щоб поглянути на прибульця.

Доктор пояснив, що він має негайно побачити Чарльза Ворда в одній вельми важливій справі. Ні, він не прийме жодних вибачень, а про відмову зустрітися негайно доповість Ворду-старшому. Мулат усе ще вагався, а коли Віллетт спробував прочинити двері, захряснув їх перед самим його носом, проте доктор знову повторив свої вимоги, цього разу гучніше. Тоді з темних нутрощів дому пролунав хриплуватий шепіт, який пронизав Віллетта холодом аж до самих кісток, хоча той і не міг зрозуміти, чому він так його налякався.

— Та впусти вже його, Тоні, — мовив голос, — зараз поговорити нічим не гірше, ніж коли-інде.

Цей шепіт справді стривожив доктора, проте куди більше його злякало те, що сталось одразу після того. Підлога заскрипіла, і той, хто говорив таким дивним глибоким голосом, виступив на світло — він виявився не ким іншим, як самим Чарльзом Декстером Вордом.

Та ретельність, із якою доктор Віллетт потім відтворив і записав розмову, що відбулася між ними того вечора, пояснюється важливістю змін, які він приписує тому періоду. Бо тут і він нарешті визнає глибинні зміни у психіці Чарльза Декстера Ворда, визнає, що юнак, з яким він тоді розмовляв, геть інша людина, ніж той хлопчина, дорослішання якого він спостерігав останні двадцять та шість років. Розбіжності в поглядах із доктором Ліманом спонукали його до максимальної точності, тож він впевнено датує початок божевілля Чарльза Ворда днем, коли батьки стали отримувати від нього записки. Ці послання написані далеко не у звичному стилі Ворда, вони далекі навіть від стилю того істеричного листа, якого він надіслав Віллетту. Навпаки, ці записки вельми дивні, архаїчні, наче зрушення в мозку автора