Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

- Відійди! - Андрес відтягнув мене вбік, теж сів на коліна, і розсунув важкі гілки. Утворився отвір, через який можна було дотягнутися до кота. Я потягнулася вперед і обережно взяла пухнасту грудку в руки. Він жалібно нявкнув і буквально вчепився кігтями мені в шкіру. Піддався легко, і я акуратно витягла його назовні. Притиснувши вушка до тулуба, він пригорнувся до мене всім своїм маленьким тремтячим тільцем, коли я щасливо притиснула його до себе. Схоже, він цілий. Бідний, як же він боявся.

Не гаючи часу, пішла до будинку, прикриваючи його від дощу і вогкого вітру. Ми дійшли до будинку, і вже хотіли зачинити двері, як я згадала, що забула зовні ліхтар. От же розтяпа! Вручила Андресу кота, і поки той не встиг нічого запитати, кинула:

- Я зараз повернуся! - і швидко попрямувала назад. Пригнулася, почувши, як дерево зверху затріщало.

Господи, хоч би не звалилося, бо на колишньому місці кота опинюся я. Добрела до місця, де лежав ліхтарик, і вже хотіла взяти його, як поряд зі мною, буквально за кілька кроків, упала величезна гілка. Я відскочила від несподіванки, одразу ж відчуваючи, як нога заковзнула вниз. Спробувала переставити її, але босоніжок миттєво потонув у багнюці й нещадно потягнув мене за собою. Звизгнувши, я відчайдушно замахала руками, намагаючись схопитися хоч за що-небудь. За будь-яку гілку, щоб не впасти. Пагорб був хоч і невеликий, але внизу купа дерев, і будь-який удар об них може виявитися дуже небезпечним.

- Тримайся, Емілія! - почула охоплений страхом голос Андреса, саме тоді, коли права нога теж зісковзнула слідом за лівою.

Я впала на живіт, розбризкуючи бруд, і хапаючись за ґрунт руками, але марно. Пливучим поглядом встигла помітити, як Андрес біжить до мене, перескакуючи гілки. Дихання стиснуло, коли нова хвиля грізного вітру підштовхнула моє тіло так, що я ковзнула донизу, з'їжджаючи схилом і дряпаючи ноги, живіт і груди брудом, камінням і ще чимось гострим. Я чіплялася руками за коріння дерев, що стирчали із землі, поки перед очима миготіли стікаючі струмки води. Господи, допоможи! Напевно, вперше це був такий заціпенілий стан, коли те, що відбувається, здавалося чимось нереальним. У вухах дзвеніло, серце калатало, як ненормальне, а погляд був спрямований нагору, на Андреса, який з'їжджав до мене по бруду. Він щось кричав, але я не розбирала слів. Здається, я теж щось кричала йому, якраз, коли зледенілі пальці змогли зачепитися за якийсь корч. Я вчепилася за корінь дерева, що стирчав, але пальці зрадницьки зісковзували з нього.

- Тримайся! - Андрес загальмував біля цього широкого дерева з іншого боку, і половиною тулуба спершись на нього, простягнув мені руку. - Хапайся!

- Я зісковзну! - заперечно замахала головою, боячись відпускати крихітний шматочок дерева, що тримає мене. Перемістившись, Андрес уперся ногою у стовбур, і обхопивши його однією рукою, другою потягнувся і схопив мене за зап'ястя, обернувши пальці навколо руки! - Тепер відпускай!

Цього разу я послухалася, намагаючись ногами спертися на який-небудь виступ, щоб допомогти йому витягнути себе. Але під ними ковзала тільки огидний бруд. Андрес потягнув мене на себе, борючись із силою тяжіння землі і потужним вітром. Мені сяк-так вдалося підтягнутися другою рукою, і схопитися за дерево. Сильна рука потягнула мене ще вище, і ось я вже в сантиметрі від нього. Чіпляюся тремтячими брудними руками за плечі Αндреса, поки той притягує мене і, спершись на дерево спиною, притискає до себе. Тремтячи всім тілом, втикаюся йому в груди, відчуваючи, як вони важко піднімаються й опускаються. Андрес міцно тримає мене, обхопивши обома руками, і мовчить. Серце виривається з грудей, так само, як і моє, перетравлюючи те, що сталося. Як добре, що він не спав. Господи, якби тільки він не вийшов у коридор... Від думки, що могло зі мною статися, я ще сильніше стиснулася в його обіймах. Таких теплих. Улюблених. Рідних. Мені було дико холодно, руки, ноги й живіт почали палити від подряпин, просочених брудом, але все, що я могла - це беззвучно схлипувати, боячись навіть поворухнутися.

- Потрібно йти. Нам ще якось треба повернутися назад, - голос Андреса звучав напружено і стримано.

Ніби слова давалися йому важко. Я тільки зараз зрозуміла, наскільки сильно він напружений, коли змогла відірвати голову від його тулуба. Нагадував сапера, перед яким знаходився вибуховий пристрій. Обличчя бліде, щелепи стиснуті. Нерозуміючим поглядом я блукала його обличчям, намагаючись зрозуміти, чому він не відчуває полегшення так само, як і я. Чи просто ще рано його відчувати? Я обернулася через плече, і судорожно видихнула. Попереду на нас чекав нелегкий шлях нагору досить похилим схилом. Я навіть уявити в той момент не могла, як ми переможемо його. Такий короткий. Лише метра три вгору. Але на його боці шквальний вітер, озвірілі гілки, що б'ють по обличчю, позбувшись листя, і земляне болото, що тягне вниз. За гарної погоди, це зайняло б у нас рівно одну хвилину. Але не сьогодні.

Андрес однією рукою міцно тримав мою, а другою хапався за гілки, що виривалися з рук. Я світила вперед ліхтариком, який він мені перед цим вручив. Ноги ковзали, і ми кілька разів з'їжджали назад, боячись упасти і знову з'їхати вниз. Гомілкові м'язи почали болісно нити, коли ми раз у раз намагалися використати будь-який виступ, щоб упертися в нього і зробити черговий крок уперед.

Через якийсь час, промокла до нитки і зневірена, я вже почала думати, що ми не подужаємо цей схил. Дощ лив стіною. Йому вдалося змити з нас увесь бруд, залишаючи лише коричневі криві смуги на шкірі. Гілки жалібно скрипіли над головою, опинившись у немилості у погодних умов, і лякали нас, змушуючи зупинитися. Ні, я більше не можу. Знесилена, втомлена, я готова була здатися і сісти біля підніжжя дерева, щоб перечекати, поки закінчиться ураган. Я так, але не Андрес.

Він уперто йшов уперед, не здаючись, тягнучи мене за собою. Не знаю, скільки тривала ця боротьба зі схилом, але в якийсь момент Андресу все-таки вдалося дістатися до верху, схопитися рукою за корінь поваленого дерева і підтягнутися. Я готова була розридатися від щастя, коли відчула під ногами рівну землю. Невже ми це зробили? Глянула вниз, і поспішила швидше прибрати ногу від краю. Другого такого випробування я не переживу. Андрес не дав мені навіть секунди на перепочинок. Потягнув прямо до будинку, і тільки коли двері за нами були зачинені, випустив руку.