Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Антон та інші зі зграї 📚 - Українською

Читати книгу - "Антон та інші зі зграї"

482
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Антон та інші зі зграї" автора Гюдрун Скреттінг. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 37
Перейти на сторінку:
написано в книжці. Якийсь час я розглядаю той хвіст. Зітхаю і читаю далі. «Деякі самці покидають зграю, щоб заснувати власну».

Та ніколи в світі, думаю я. Я ж прагну бути абияким. Майже невидимим. З підібганим хвостом.

Коли тато й Анна приходять додому, картопля уже готова. Вони приносять запіканку, куплену в супермаркеті. Ще теплу.

Тато радий, що день минув гарно. Навіть купив собі нові штани. Запіканка йому надзвичайно смакує.

— Знайти гарні штани дуже легко, коли маєш свого стиліста, — усміхається він до Анни.

Я мимоволі теж усміхаюся кутиком губ. Бо хоч мені й подобається Анна, мушу таки сказати: вона зовсім НЕ схожа на стиліста. Анна носить футболку й джинси, трохи вугласта. Ще й з натяком на вусики.

Але татові потрібне щось освіжаюче. Час від часу…

Сидячи зі шматочком м’яса, наштрикнутим на виделку, я несподівано згадую маму Кароліни. Оту з вадою мови, над якою незугарно підсмішкувалися хлопці-крутелики. І вмить засмучуюся. Бо раптом уявляю тата. Тата на шкільному подвір’ї. Неприємна думка.

Хай він і вимовляє «р», але, з іншого боку, є його кінський хвостик.

— Що поробляєш?

Увечері я пишу смс-ку Іне. Довго думаю над текстом повідомлення. Щоб воно було, так би мовити, casual, чи як це називається… Невимушено-випадковим. Ніби я зовсім і не пасую перед Мартіном.

А й справді, чого б це я мав перед ним пасувати? Він цілком звичайний хлопець. З… е-е… зовсім незвичайними біцепсами…

Приходить не та відповідь, якої я очікував.

«Ми дивимося кіно», — пише Іне.

Я ж питав, що ВОНА поробляє. Відповідати «МИ» граматична помилка! «Двійка» з норвезької!

Отже, кіно дивляться. Сподіваюся, щось зовсім не романтичне. Про війну, можливо, яку так полюбляють дивитися хлопчики з біцепсами.

Я пишу: «Яке?».

Іне відповідає: «Брудні танці».

Що? Брудні — ЩО? Раптом я зовсім не почуваюся випадково-невимушеним. І СЕРЙОЗНО боюся за Мартіна. Бо танці — це одне (Іне чудово танцює джазові танці). Але БРУДНІ танці?

«А ще Мартін зготував піцу».

Моєму мозку потрібно трохи часу. Дві погані новини з проміжком в одну секунду, а я ще й першої не перетравив.

Ні… Хай собі Мартін має карі очі й накачані біцепси, але піцу йому готувати зовсім НЕ треба.

«Я зварив картоплю», — пишу я і жбурляю від себе мобільник.

Я ВЛИВАЮСЯ

П’ятниця, моя підсвідомість така настрашена, що намагається проспати перший урок — норвезьку. Тому я зриваюся спросоння на двадцять хвилин пізніше.

Перед класом мене лякає ще одне: чи достатньо напшикав дезодоранту під пахви, бо ж біг усю дорогу з дому до школи.

Учні вже порозгортали підручники з норвезької мови, коли я роблю невдалу спробу прокрастися до класу непоміченим.

— Привіт, Антоне, — відразу помічає мене Пер.

Я не смію глянути йому в вічі (не знаю, як можна глянути в вічі людині, яку обізвав порочним курдупелем). Я щось крехчу у відповідь і пірнаю в наплічник, щойно сівши за парту.

Констатую, що забув обгорнути підручник обкладинкою, але вибирати таки доведеться: або нарватися на зауваження вчителя, або позбавити себе захисного камуфляжу. Тому я ставлю книжку сторч на дальшому краю парти, а сам ховаюся за нею, намагаючись злитися зі стільницею.

Мій п’ятий день в старшій школі, я спорудив собі фортецю.

Урок тягнеться довго, мені вже стерпла потилиця. І саме тоді, коли я вже повірив, що врятований, лунає гучний голос Пера, який заглушає дзвоник з уроку.

— Антоне, я хотів би попросити тебе на два слова!

Зненацька підручник завалюється, і ось ми вже обидва з ним лежимо долілиць на парті.

Ой, ні, думаю я. Але киваю, черкаючи підборіддям по стільниці. Заздрісно дивлюся на підручник з норвезької, який може собі спокійненько лежати, а в мене серце вистрибує, і майбутнє вимальовується геть нерадісне.

На два слова, ага… Не інакше, як доведеться вислухати не одну сотню слів!

Потім я довго чекаю. На Пера, який неквапно складає свої книжки, на Карла, який останнім виходить з класу (уже в дверях він подає мені знак, мовляв, тримайся! Але це не надто допомагає).

— Отже, — починає Пер.

Він проходить між партами, сідає поруч зі мною, за парту Енергійного Ейвінна. Я бачу, що його ноги не досягають підлоги.

— Отже, подобається тобі старша школа?

Що? Я здивовано витріщаюся на нього. Чи подобається мені школа? Я ж думав, ми говоритимемо про те, чи подобаюсь я ЙОМУ! Чи радше: про те, як я йому НЕ подобаюся.

Мабуть, учитель розігрівається перед серйознішою розмовою. Багато дорослих починають розмову з чогось приємного, перш ніж перейти до неприємностей. І все ж я здивований.

— Ну, так, — кажу я і раптом бовкаю те, що казав нещодавно Сіґне Салвесен. — Я… намагаюся… влитися…

— Влитися?

— Так.

— Гаразд… І як, на твою думку, відбувається влиття?

Я не знаю, що відповісти. Бо не всюди влиття успішне. Як-от з Мартіном, наприклад. І Уле ніяк не спроможеться влитися. А от з Сіндре й Карлом ситуація начеб ліпша. Не розумію лише, чи тим шляхом, що треба, усе простує.

— Та-а, — бурмочу я. — Начеб непогано… довливався десь до середини.

— Гм, — спроквола киває Пер. — Може, хочеш поговорити?

Поговорити? Раптом до мене доходить: Пер не мав наміру вичитувати мене за порочного курдупеля. Зовсім навпаки. Він хвилюється, чи все в мене гаразд. Може, мені непросто в сім’ї. Не знаю, що гірше.

— Ні, — кажу я. — Не дуже люблю балачки.

— ОК, хай так…

Пер попліскує мене по плечі.

Я ще якийсь час сиджу за партою. Почуваюся наче драґлі. Хоча мав би радіти.

ЯЙЦЯ

Вечоріє. Я сиджу в своїй кімнаті, готую домашні завдання. За останні тижні ми вивчили, як тварини пристосовуються до навколишньої природи. Зараз читаю про хамелеона. Він виживає завдяки своїй схожості з сухим листочком.

Я саме на середині розділу, коли дзвонить мобільний.

— Ти вдома?

Це — Іне, голос захеканий.

— Так.

Секундна пауза.

— Прийди до мене!

Я вирушаю до Іне. Щось незвичне в її голосі змушує мене щосили натискати на педалі.

Іне стоїть біля подвійного гаража перед своїм будинком, коли я зістрибую з велосипеда.

— Я ненавмисне…

Спершу я дивлюся на неї, потім їй під ноги. І розумію, чому в неї такий нещасний тоненький голосок.

На асфальті перед гаражем лежить нерухома пташка.

І купа крові.

Я мимоволі відвертаюся. Вигляд крові не для мене.

— Я лише хотіла взяти велосипедну помпу, — тихо промовляє Іне.

Я запитально дивлюся на неї.

— А коли зачиняла ворота гаража, то… то… притиснула її…

Іне показує рукою, і я бачу сліди крові угорі воріт.

Я вдруге відвертаюся.

— Я відчинила ворота, а вона… просто впала на землю… мертва, — голос в Іне зривається.

І отой схлип у голосі пробуджує у мені бажання негайно її поцілувати, але мить начеб зовсім не слушна.

— Їй… їй уже не боляче, — незграбно намагаюся заспокоїти Іне.

Іне дивиться на мене потемнілими очима.

— ЦЕ ще не найгірше, — каже вона, відчиняючи ворота гаража.

Ми заходимо досередини, вона знову показує.

— Візьми драбинку!

Я вилажу по драбинці нагору.

На невеличкому виступі під самою стелею висить на стіні грудка з глини й соломи. А на вершку тої грудки отвір, достатній для того, щоб могла залетіти й вилетіти маленька пташина. Справжнє гніздечко в Іненому гаражі!

Я піднімаюся ще на один щабель. Стояти на останньому моторошно, але мушу

1 ... 7 8 9 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антон та інші зі зграї», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Антон та інші зі зграї"