Читати книгу - "Ангельський вибір, Дар’я Дзвін"

«Цікаво, чому міс Дороті обрала саме це місце? Літня жінка не могла оселитися десь ближче до людей?»

Але я й сама знала відповідь. Вона була нелюдима, завжди віддавала перевагу самотності, уникала шуму і метушні. Жила у своєму маленькому будинку серед дерев та насолоджувалася власним спокоєм. Я її розуміла. Ми обидві любили ліс, його красу та спокій.

Коли я була зовсім маленькою, Хенк зрідка лишав мене їй. А вона, як не дивно, погоджувалася зі мною возитись. Більше міс Дороті нікому не дозволяла такої розкоші. Я погано пам'ятаю ті часи. Вона, здається, розповідала різні історії, казки про протистояння добра і зла, героїв, зрадників, закоханих і все в цьому роді. Взагалі її вважають божевільною, але я б сказала, що вона просто має свої особливості. Саме це мені подобалося у ній найбільше.

Невелика дерев'яна хата в місячному світлі нагадувала кадр з фільмів жахів, але я провела в ньому достатньо часу, щоб не бояться.

Піднялася сходами, постукала і відчинила двері. Міс Дороті ніколи не відповідала на стукіт, але я продовжувала так робити, щоб сповістити про своє прибуття.

— Вітаю. Це я, Хейлі.

Літня жінка сиділа до мене спиною у кріслі-гойдалці. Зморшкуваті руки спритно орудували спицями та білою ниткою. Вогонь у каміні відкидав яскраві відблиски на її обличчя. Це було єдине світло, але навіть у нього не було необхідності: вона нічого не бачила з народження.

— Сподіваюся, ви не проти, якщо я запалю свічки на кухні.

На неї це ніяк не впливало, але навіть вдень через закриті штори сюди не потрапляли промені сонця. Мені завжди було ніяково, коли я порушувала це царство мороку. Здавалося, що лізу в чуже лігво без запрошення. У цьому старому будинку не було електрики, тому доводилося готувати на газовому пальнику на зразок плитки.

Ще однією особливістю міс Дороті було те, що я не відчувала її емоцій, а лише потужну енергетику. До сьогоднішньої зустрічі з блондином, вона була єдиною у своєму роді.

Залишила пакети з їжею і повернулася до старої жінки.

— Тобі варто навчитися в'язати, — сказала міс Дороті, не відриваючись від роботи.

— Навіщо?

— Життя заплутує долі, щоб зрозуміти цей принцип, потрібно самому стати життям.

— І як це зробити? — запитала я для підтримки розмови. Мені подобалося слухати її філософські міркування. У них завжди був глибокий зміст, хоч і зрозуміти його практично неможливо, тому люди називали це маренням божевільної старої.

— Щоб розплутати клубок, треба навчитися його сплітати.

— Я давно хотіла, але постійно відкладала.

— Більше ти не можеш відкладати, — пробурчала вона з якимось обуренням. — Твій час вийшов.

— Чому це? — здивувалася я.

— Дізнаєшся, — загадково простягла вона.

Я знизила плечима і пішла на кухню готувати їй вечерю та їжу на тиждень. Раніше вона за мною доглядала, а зараз настала моя черга. Я приходжу до неї в міру можливостей, приношу продукти, готую, прибираюсь, хоча в останньому немає особливої необхідності, адже в будинку завжди чисто.

— Їжа в холодильнику, — повідомила я після того, як зробила все необхідне.

Міс Дороті сиділа на тому ж місці і продовжувала в'язати. Вона була не дуже балакучою, тому я не стала чекати відповіді, а попрямувала до дверей.

— Підійди до мене, — пролунало ззаду.

— Вам ще щось потрібне? — Я обернулася і наблизилася до неї.

Вона мовчала, потім різко схопила за руку і подивилася на мене незрячими очима з ні то білим, ні то сірим кольором зіниці та райдужної оболонки. Вони витріщалась не на мене, а крізь мене. Від цього страшного погляду мені стало ніяково. Її долоня сильніше стиснула мою, дихання почастішало, очі розширилися, а потім вона відкинула мою руку.

— Що з вами? — Я підскочила до неї, але вона відмахнулася від мене.

— Тобі час іти. — Міс Дороті важко дихала.

— Але…

— Іди! — голосніше повторила вона.

Старенька завжди мала непростий характер. Жінка похилого віку говорила трохи, але якщо вже щось сказала, то на це мала бути серйозна причина, хоч вона і не уточнювала її. Цей урок я теж засвоїла, тож без зайвих слів пішла до виходу.

— Будь обережна, — попередила мене міс Дороті моторошним голосом. — Він незабаром з'явиться.

— Хто? — Я обернулася.

Бабуся, сидячи у кріслі, оперлася руками на тростину, її погляд був спрямований на вогонь.

— Той, хто гірший за самого диявола, — прохрипіла вона. — Він прийде по вас.

Від її інтонації мурашки пройшлися по шкірі. Хтось подумав би, що це звичайна маячня, але не я, хоч суть її слів мені була поки не зрозуміла.

— За нами? — перепитала її, але відповіді не було.

Міс Дороті так і продовжила сидіти, не рухаючись. Я почекала, а потім вийшла на свіже повітря. Її слова крутилися в голові знову і знову дорогою додому, під час листування з Рене і весь вечір. Із ними навіть заснула. 

А тоді до мене знов прийшли жахи.