Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

— Моє шанування, Йосиповичу! Ти чого, як сомнамбула? Ідеш, очей не підводиш, щось бурмочеш. Сусідів впритул не помічаєш? Теж місяць по мізках вдарив?

Фіга собі! Навіть не помітив, як у під'їзд зайшов.

На підвіконні між другим і третім поверхами сидить Петрович — мій партнер із шахів та ще один сусід знизу. Він хоч як і я живе сам, але смалити завжди на сходову клітку виходить. Каже, звичка. Все життя так бігав. Особливо на роботі. Ось і не отримує задоволення вдома. Навіть на балконі не те. Мають бути в полі зору сходи, а на підвіконні — неодмінна бляшанка з-під кави.

— Вітаю… Та ось… обрахували, здається… — видав першу-ліпшу версію, що підвернулася і була більш-менш правдоподібною. Ще й торбину з продуктами продемонстрував.

— Мабуть, Вірка була на касі? — киває сусід. — Це вона не навмисне. Досвіду немає. І багато недодала?

— Ні… — хитаю головою. — Просто цифри не сходяться. От і замислився.

— Хороший ти мужик, Йосиповичу, тільки зануда. За нинішніх цін та інфляції, сотня туди-сюди, вже не становить різниці. Це ж не радянські часи, коли навіть копійка мала вартість. Можна було дві пачки сірників взяти... або бублик.

— Угу… а ще тоді трава була зеленіша, небо блакитніше і дівки давали.

«Чорт! От причепилося. Ти про щось інше можеш думати?»

— Дівчата… — пирхнув Петрович. — Нам з тобою, друже мій сивочолий, про вічне вже час думати, а не про дівок.

— Про себе говори, пень трухлявий! — гаркаю несподівано сердито. — А мене сьогодні, між іншим, на побачення покликали. Ось так!

«Та що таке? Знову зайве ляпнув. Як хлопчисько. Кому потрібне оте вихваляння?»

— Іди ти…

— І піду.

— Тільки не розсипся дорогою, — ірже сусід.

— А в мордяку?

— Все-все… — жартівливо піднімає руки догори Петрович. — Зрозумів. Не правий. Це все заздрість чорна.

— Отож бо…

Переможно задираю підборіддя і тупаю вгору, сподіваючись, що коліна просто зараз не відмовлять і не доведеться зупинятися для відпочинку.

— Гей, Казанова! — гмикає за спиною сусід. — Ти там теє… щодо подружки у своєї пасії поцікався. Я б теж давниною потрусив.

Трясця. Ну, сам винен. Ніхто за язик не тягнув. Стримуюсь від їдкого коментаря, що до обережності, аби «давнина» не відвалилася, і мовчки повзу далі.

— Агов, Йосиповичу! У шахи грати прийдеш сьогодні?

Маючи легітимну причину, із задоволенням зупиняюся і роблю перепочинок. Типу, щоб відповісти.

— Ні, сьогодні не чекай.

— Образився, чи що?

— На убогого не ображаються. Вибач, правда зайнятий. А ось завтра... завтра у мене вихідний за планом, можемо хоч з самого обіду засісти. Партійок на п'ять.

— Домовилися! — радісно кричить Петрович. — Ти якими будеш? Світлими чи темними?

Якийсь час прислухаюся до себе.

— Темного візьми. Два літри.

— Не забагато?

— У сам раз…

— Ну, як скажеш… Тоді до завтра.