Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

І мені хочеться сказати, що так це зазвичай і трапляється.

Над серіалами можна сміятися та іронізувати до того самого дня, поки життя не дасть тобі під дих таким сюжетним поворотом, що мелодрамам і не снилося. Ну, чи не життя, а чоловік.

Я не хочу сваритись з ним.

Якщо почну, то як потім збиратиму речі? Тремтячими руками?

– А як би ти хотів, щоб це сталося?

Я розвертаюсь і впиваюся в нього очима. Намагаюся тримати нейтральне обличчя. Дамір ледь відчутно зводить брови. Він серйозно розмірковує над тим, що дізнатися про зраду можна «приємнішим способом»? Я зараз лусну від іронії. 

– Я збирався сказати про Марту.

Тепер я знаю, як її звуть. Марта.

Занадто гарне ім'я для жінки, яка вкрала чужого чоловіка для своїх втіх.

Але, зізнаюся, йому вдається збити мене з пантелику. Пробити броню.

Я заглядаю в шафу, викладаю стопку домашніх футболок та спідньої білизни. Дію на автоматі. Голова забита думками та припущеннями. Збирався сказати? Навіщо? Сказати та припинити зраджувати з іншою ? Чи використати появу коханки як аргумент для… Для розлучення?

– Ми не чужі люди, Віто.

– Я не хочу це обговорювати зараз, – відповідаю я. – У мене одна вільна година перед роботою, щоб зібрати речі… На мене чекають клієнти. Я хочу з холодною головою піти на роботу, добре?

– Де ти зараз живеш?

– А тобі що до того?

– Саме цього я й не хотів для нас з тобою, – розводить він руками.

Так, я в курсі.

Знаю, що мій чоловік схиблений на дипломатичності, він не любить виставляти скандали чи емоції напоказ.

Але зараз ми одні в домі, а він все одно хоче зробити це «красиво».

– Просто залиш мене.

– Ти збираєшся це ігнорувати? – у його голосі чується здивування.

Як чудово, що я можу дивувати чоловіка. Хоча б у дрібницях.

Якщо він прораховував мою реакцію на зраду, вона виявилася геть іншою.

«А що нам обговорювати?» – Задаюся німим питанням. Він пояснив свої мотиви. Виправдався. Повісив на мене всіх собак. Я більше не хочу чути, як я розчарувала його. Він також мене розчарував.

Я починаю агресивно складати одяг у дорожню сумку, з якою ми їздили в подорож до Норвегії через три місяці після знайомства. Казковий був час. Наче медовий місяць. Якби мені тоді хтось сказав, що я кидатиму в неї речі, збігаючи з дому від зрадника, я покрутила б пальцем біля скроні (ті самі життєві віражі з довбаних серіалів).

– Я йду від тебе, Віт.

Я завмираю.

Не хочу, а завмираю.

Мені здається, що Дамір вистрілив у мене з пістолета.

Три слова, які вибивають у мене ґрунт з-під ніг. Час завмирає.

Не можу повірити, що він сказав це вголос. Після зради.

Нехай я п'ятнадцять хвилин тому казала Каріні, що «це кінець», я навіть на десяту частку не усвідомлювала, що мій шлюб справді розпався. Я сердилась, і тільки. Дамір, який шукає зустрічі зі мною, щоб узгодити питання про розірвання шлюбу – це найгірший нічний жах у Всесвіті. Я такого не очікувала.

Удар навіть болючіший за перший.

– Ми можемо зробити це по-хорошому… Або через адвоката.

Я так і стою з кофтиною в руках, витріщаюся в стіну. Серце стукає, як божевільне. Дивно, як воно може досі працювати, розбите двічі за останні кілька днів. Я опускаю кофту на ліжко і обіймаю себе тремтячими руками.

Дамір зітхає і збирається спуститися.

Він не любить жіночі істерики. Хоче перечекати бурю внизу.

З ним я привчила себе бути сильною, стійкою, вольовою… Не злічити, скільки разів я замикалася у ванній, щоб поплакати після чергової невдалої спроби завагітніти. Поплакати наодинці, хоча могла б зробити це в обіймах коханого.

– Не йди, я мушу дещо тобі сказати… – зривається з язика.

Сказати про вагітність?

Промовчати?

Господи, я не знаю, що робити, але не хочу, щоб він ішов.

Не хочу, щоб пішов до Марти.

Дамір різко розвертається. Його очі темніють від роздратування.

– Боже, Віталіно, ти серйозно? – Він злісно посміхається.

Я майже не впізнаю чоловіка. Дбайливого, люблячого… мого чоловіка.

Він дивиться на мене зі зневагою.

– Вислухай мене…

– Ти бачила її. Ти знаєш правду, – він киває своїм словам. – Мені набридло ховати її, Віто, – констатує Дамір.

Він думає, що я збираюся переконувати його не розлучатися.

– Вислухай мене… – спокійно кажу я, хоч у грудях палає вогонь.

Я б могла крикнути, що вагітна.

Могла б, але щось у мені досі чинить опір ідеї розкритися перед ним.

У мене в голові вирують думки. Страшні думки. Чи хочу я, щоб мого малюка ростив такий чоловік? Чи хочу я йому такого батька? Чи взагалі я знала свого чоловіка? Справжнього. Час іде, а я не в змозі ухвалити хоч якесь рішення. Зізнаюся, тоді дороги назад не буде.

– І що ти скажеш? – я здригаюся від його голосу. – Що любиш мене? Я знаю. Скажеш, що народиш мені дитину? Та годі, Віталіно, скільки грошей ми на це витратили? А результат де? Що маємо у результаті? Дитину ти мені народити не можеш, ласки від тебе не дочекаєшся.

– Дамір…

– Мені не потрібна фригідна безплідна дружина. Навіть така гарна, як ти, – кидає він. – Мені потрібний спадкоємець.

– Так ти про мене думаєш?

– Коротше. Документи на розлучення підпишеш? – Дамір піднімає руки, змушуючи мене замовкнути.

Він втомився від розмови та…

Моя згода на розлучення – це все, що тримає Даміра у цій кімнаті.

***

Настільки сильний шок я не відчувала жодного разу в житті.

З уроків біології я знаю, що наш організм запрограмований на дві реакції під час стресу чи небезпечної ситуації – «бий або біжи». Здається, вони забули про третю – коли приростаєш до підлоги, завмираєш у моменті і втрачаєш над тілом контроль. Сльози починають градом котитися з очей, і я нічого не можу з ними вдіяти. Прокручую в голові слова і всередині все стискається від образи.