Читати книгу - "Карпатська казка, або За десять днів до Купала"

– Маржинка – це значить худоба. Я знаю, я «Тіні забутих предків читала», – гордо прошепотіла Леся.

– І де ж їм, бідним, ся ховати, як не в клечанні? – продовжував вуйко. – А полен і мнята – тото проти нечисті всякої, – пояснював далі він.

– Вуйку, а що то за пташка? Ми таку вже двічі сьогодні бачили, – смикнула діда за рукав Ксеня, показуючи на великого птаха, що ширяв понад горами, широко розвівши крила.

– Се беркут, порода орла. Файний-бо птах! – замилувався вуйко Василь. – Кажуть люде, беркутами стають душі невинних жертв. Вони прилітають на допомогу тим-то, хто в біді.

– Він і справді показував нам правильний шлях! – зраділа Леся. – Ми повернули ліворуч, куди він нас і вів!

– А ше, люде кажуть, що він посередник межи світами, – продовжував вуйко. – З’єднує небесний світ Прав, людський Яв і підземний Нав…

Нарешті між лісистих гір з’явилися перші ознаки села. Дерев’яні будиночки, що невеликими купками обліпили схил, гостроверхо здіймалися до неба. Поруч розташувалися охайні копиці, складені на сінокосах і оточені рідким парканом, через який не могли перебратися струнконогі коні, що паслися неподалік.

Поміж колод дерев’яних зрубів зеленими букетами було розставлене кленове та осикове гілля, від чого всі хати виглядали особливо привітно.

– Гиндечки моя хибарка, – сказав вуйко, указуючи на охайну хатинку край дороги. – Дівчитка, чи вам є де заночувати? – спитав він, більше для «так годиться», адже і сам уже давно здогадався, що немає.

Сестри похитали головами.

– Ну що ж, тоді худіть у хибарку їсти бануш! – запросив він, розвішуючи клечання на порозі будинку.

Вуйко Василь витягнув із печі велику макітру, вкинув туди кавалок масла і перемішав великою ложкою.

– Ох, все вже застигло, холодне, – поскаржився вуйко.

– Каша?

– Не просто якась каша! Кажу ж-бо, бануш! – підняв вгору вказівний палець вуйко. – Це гуцульська страва зі сметани й борошна. Їжте, їжте, діточки!

Сестри зголодніло накинулися на їжу, і скоро у макітрі не лишилося ані трішки бануша.

– Спочивайте, – задоволено усміхнувся крізь густі вуса дідусь. – А мні ще перед святом треба дещицю зробити.

Тверді дерев’яні лави, вкриті килимками, хоч і були далеко не такими зручними, як перина Іванка та Маринки, але виснаженим довгою дорогою сестрам вони здавалися найзручнішим ліжками в світі. Сон миттєво скував їхні втомлені м’язи, і вже за декілька секунд переніс у свою фантастичну країну.

Ксеня прокинулась серед ночі від того, що в неї ніби хтось жбурнув камінцем. Чулося мирне хропіння вуйка й сонне дихання Лесі, але крім того, Ксеня була певна, – у кімнаті був іще хтось. Вона розплющила очі й довго нічого не могла розібрати у темряві, допоки її очі не призвичаїлися до тьмяного світла місяця. Дві скрючені маленькі бабці сиділи в кутку біля прядки й майже безшумно сукали нитку.

– Хто ви? – тихо спитала Ксеня, підводячись з ліжка.

– Ой, диви, прокинулась, – розплилася беззубою посмішкою одна стара. Брудні прядки сивого волосся спадали їй просто на обличчя, ховаючи від місячного світла глибокі старечі зморшки.

– Давай в неї ще одного камінця кинемо? – відповіла їй інша, з голови до ніг обмазана сажею, бабця.

– Та хто ви такі?! – гнівно крикнула на них Ксеня, хапаючись за стеблину м’яти, що була розкидана на долівці попід лавами.

Бабці лише розсміялися:

– Руда красуня сама іде назустріч нашій пані! А ми витчемо мотузочку, аби зв’язати її білі рученьки, коли прийде час…

Жменя солі полетіла в старих жінок, і вони миттєво розчинились у пітьмі.

– Уже ні полену, ні мняти ся не боять! Геть ся розперезала нечисть ниньки! – почувся знайомий карпатський говір, і на столі загорілась запалена вуйком свічка. – Раніш від єдного запаху мняти тікала, а се… Ех! – досадливо махнув рукою вуйко.

– А що це було? – спросоння підвела голову Леся.

– Якісь дві старі бабці… Смішно сказати – вони пряли та кидались у мене камінцями! – гаряче випалила Ксеня.

– Се марухи, – похмуро сказав вуйко. – Коли була жива моя жінка, вона часто пряла ночами, бо мали трьох діток і треба було якось заробляти… Тоді між північчу та третіми півнями приходили марухи й жбурляли у ню камінці, лаяли, щоби не пряла. Але жінка уже рік, як померла, і вони з того часу не приходили… Може, тото жінка марухою стала?

– То вони за нами приходили… – похмуро сказала Ксеня.

– А що з вашими дітками? – поспішила перевести розмову Леся.

Вуйко Василь важко зітхнув та відповів:

– Ся лишила тіко єдна дочка. Та і та, вийшла за цигана, – скривився він. – Генде, на дверях, Дерево Роду моє написане. Кращий маляр на селі писав. Листочки – тото чоловіки, а квіточки – дівчита. Бачите?

У темряві сестри не могли розгледіти не те що Дерево Роду, але й самих дверей, але вуйко на це не зважав і похмуро продовжував:

– Дочка моя єдну внучку ми народила, Марійку. Файна та розумна, тіко якась дивна. Циганська кров. Та і самя вся, яко циганча. Із деревами си розмовляє, ворожить усьому селу на свята. Але моторна та непосидюча така! Та от, вона завтра снідіти прийде, ся побачите.

Рано вранці, коли всі ще спали, і навіть сонце не поспішало дарувати землі свої скупі промені, двері в хату розчинилися, й мале смагляве дівча, граючи блискучими бісиками в чорних оченятах, вихором влетіло всередину.

– Із Зеленою Неділею будьте здорові! – голосно прокричала вона й вже потім, в напівтемряві вранішньої кімнати, розгледіла сестер, що увесь залишок ночі марно намагались заснути.

– Ой, дідусю, у вас гості! – зраділа вона. – А мама вже печуть хліб. Наказали попросити яєць, бо у нас звечора скінчилися, і хліб змастити нічим!

Звичайно, дівчат обурило таке нетактовне втручання в їхню тишу, і вони навіть незадоволено пробурчали щось під ніс, піднімаюсь із лави. Але в душі кожна з них була рада, що нарешті офіційно настав ранок, і можна більше не вдавати сон і не труситися від страху.

– Я – Марічка, а ви?

– Леся, – підвела свою русу голову молодша сестра.

– Оксана, – буркнула Ксеня, демонстративно перевертаючись на інший бік.

Але, схоже, Марічку це ані трохи не зачіпало. Вона дістала із комори декілька яєць, поклавши їх у свого плетеного з лози кошика, подала дідусеві його кептар і топірець – незмінний товариш гірських мешканців, і весело защебетала:

– Сьогодні, дідусю, вдягайтеся, як на свято, – сміючись наставляла його онука.

Сама уже вдягнена в розшиту бісером святкову сорочку й кольорову плахту,