Читати книгу - "Берсеркер: Частина Перша — Останній нащадок, Артур Крупницький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Через деякий час АРК вийшов назовні. Сонце яскраво світило йому прямо в обличчя, йому довелося закривати очі рукою, а морозний легкий вітер обдував його. АРК вдихнув повітря на повні легені. Першими його побачили двоє рубайлів, які не могли дочекатися, поки він вийде сам з шатра, через те що Руїн наказав їм не набридати Арку і дати йому відпочити. Бран і Дран одразу підбігли до нього, радіючи, немов діти, викрикуючи його ім'я:
— АРК! — кричав Бран. — ТЮР! — кричав Дран. — АРК! ТЮР! АРК! ТЮР!
— Голова нам розповів усе, — сказав Бран. — Усе? — запитав АРК. — Звичайно, — відповів Дран. — Як Бугай, б'ючи рогом об щит Руїна, зламав його, а ти не злякався і, коли він відривав йому руку, всадив цей ріг йому в груди. — Але я от що не можу зрозуміти: звідки у тебе, молодого, стільки сили, щоб пробити грудину цього монстра, поки ми з братом були у відключці? — запитав Бран.
АРК не знав, що сказати.
— Та то він з переляку, напевно, — засміявся Дран. — Ох і поламав він мене, живого місця немає. Брата він просто відрубив, а на мені сильно потанцював. Батькові твоєму руку вирвав. — Добре, що все вже в минулому, все могло закінчитися набагато гірше. Ми тобі дякуємо, і весь клан дякує, — сказав Бран, низько вклоняючись. — До речі, як тобі прізвисько, яке ми придумали? АРК-ТЮР. Це наша ідея.
P.S. Рубайлами Брана і Драна називали, тому що вони вправлялися з сокирами занадто вправно.
— Так, Бран, Дран, не насідайте на нього, він ще слабкий, — сказав Руїн, підійшовши до них. — Але, голово, — так називали Руїна, бо він був старшим у клані, — на ньому ні подряпини, хлопчина відбувся переляком. — Тихо, я сказав! Тим більше що час обіду. Йдемо до вогнища, спробуємо на смак здобич, яка ще трохи і поласувала б нами.
Вони пішли до вогнища. На великому вертелі смажили м'ясо. Запах розійшовся на весь табір. Там уже зібрався весь клан, очікуючи на Арка.
— Сідай, сину, я дещо маю сказати, — промовив Руїн. — Клане, вшануємо пам'ять тих, кого з нами більше немає. Вони загинули заради нас і загинули хоробро, як справжні воїни. Перший шмат м'яса я віддаю тому, хто впіймав цю здобич, рятуючи не одне життя. Відтепер ти справжній чоловік, налийте йому елю. Будьмо, брати та сестри! — Хей! Хей! Хей!
Застілля тривало до пізнього вечора. Всі їли, пили, веселилися. Але ніхто з них не знав, що це буде їхня остання радість і застілля. На ранок після нічного застілля весь клан ще спав. АРК прокинувся чомусь рано, йому на душі було неспокійно. Він майже не спав цієї ночі, весь час, коли намагався заснути, в його голові виникали спогади тієї битви з Тюром, але він ніяк не міг згадати сам момент, коли він вбив велетня.
Ворочаючись у ліжку, він відганяв думки про невідому силу, яка йому допомогла врятувати батька. Що це за сила? Можливо, це якась хвороба? Чи я якийсь монстр? Чому батько наказав нікому не розповідати про випадок? Коли батько дивився на мене, він ніби розумів, що відбувається, але нічого мені не говорив. І мати з турботою і тривогою почала дивитися на мене. Було стільки запитань, але жодних відповідей. Потрібно поговорити з татом, щоб він мені розповів всю правду. Бо ця невідомість і таємничість з'їдає мене живцем. Вирішено: зранку, коли перші промені сонця впадуть на землю, я піду до батьків і попрошу, щоб вони все мені розповіли.
Коли АРК лежав, йому ця вирішальна ніч тягнулась дуже довго, колотнеча думок і здогадок про те, що можуть розповісти йому батьки. І ось ранок. АРК швидко піднявся з ліжка зі шкур, на якому він спав, вийшов з шатра, вмився снігом, щоб збадьоритися, вдихнув морозного повітря на повні легені і вирушив до шатра батька та матері. Зайшовши всередину, він побачив, що мати сама, а батька немає.
— Мамо, де тато? Мені набридло, що після того випадку з Тюром ви від мене щось приховуєте. Я не знаю, що думати. Розкажіть мені все, як є, всю правду, і я не зійду з цього місця, поки не почую все до останньої краплі.
— Сину... — жалібно і схвильовано вимовила матір, як за спиною Арка виросла тінь його батька. По очах матері він зрозумів, що це він.
— Руїн, давай розповімо йому. Ти бачиш, як він мучиться.
— АРК, сядь, — сказав він наказним тоном і показав рукою на лавку біля вогнища. — І ти сядь, Інклава.
Коли всі сіли за стіл, тоді і він присів, поклавши руку на стіл.
— Значить, ти хочеш знати правду, якою би вона не була? Ти розумієш, що після цього твоє життя більше не буде таким, як раніше? — Що відбувається, мамо? Про що він? Що ви від мене приховуєте?
Матір пустила сльозу, але залишилася на місці.
— Ми не твої батьки, АРК. Ти дитина, знайдена нами 17 зим тому біля одного зі схилів Вершини Світу.
— Спочатку мені казали, що ти принесеш лише біду і що потрібно тебе вбити. Але Інклава, твоя мати, зберегла твоє життя. Ми забрали тебе до себе і почали виховувати як рідного сина. Всім іншим, хто знав правду, я попередив, що відріжу язика разом з головою, якщо вони хоч промовлять слово про той день.
— Ти був знайдений у розбитому каравані клана Ведмедя. Ми зрозуміли це за стягами і провіантом, який там знайшли.
— Але нічого не віщувало біди. Протягом усіх 17 років ти ріс як звичайна дитина, як наш син, від того рокового дня до останньої битви з Тюром, коли ти врятував нас.
— Коли ти зупинив Тюра, в тобі прокинулось щось, що я до того ніколи не бачив і не відчував. Це був неймовірний потік сили та енергії.
— Це було щось неначе не людське, більш схоже на звірине, а можливо і божественне.
— Я не можу нічого зрозуміти. Все моє життя ви брехали мені про те, хто я, і хто ви мені. Я ще якась не зрозуміла істота, монстр?
— Дурень! Ми захищали тебе все твоє життя, — майже закричав Руїн.
— І кохали тебе як рідного і кохаємо, сину, — додала Інклава.
— Але богів не існує…?
Батько запалив люльку і, прокашлявшись, промовив:
— Батько мого діда розповідав йому, а той — мені, про те, що сталося давним-давно. І про це не можна говорити — про велику битву і велику зраду людей…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Берсеркер: Частина Перша — Останній нащадок, Артур Крупницький», після закриття браузера.