Читати книгу - "Спалена корона, Ярослава Денін "

-Господи, Сашку, ти неймовірний! - Лізка піднялась до нього і чмокнула в губи.

-Гей, чому так?

-У тебе ж руки зайняті, котику, сам казав не заважати тобі в такі моменти. - Покліпавши перед хлопцем війками відповіла подруга.

-Ну ні, так не чесно! - Сашко поставив пакети на землю, а сам підійшов до дівчини. 

  Хлопець обійняв дівчину за талію і поки вона закидувала свої руки на його шию, той потягнувся за поцілунком до її нафарбованих моєю нюдовою помадою губ.

  Я підійшла до Сашка з боку, взяла з його карману джинс ключі від машини і взявши частину пакетів понесла до автівки.

  Зносити пакети у багажне відділення машини Сашка потрібно було заходи в два мінімум, але так як друзі, здається, не поспішали з цілунком, я встигла донести абсолютно всі обновки у машину.

  Як виявилося, пакетів виявилося дуже багато і в одне лише багажне відділення вони не уміщалися, тому дещо я поклала під ноги у салон.

  Минуло хвилин двадцять і тільки зараз, коли я вже вмостилася на своєму задньому сидінні, друзі сіли у машину тримаючи одне одного за руки.

  Ех, ну, все ж таки, за їхніми відносинами приємно стежити. Вони дійсно ідеальна пара. Отак із простого спору вийшла чудова пара, якій заздрить пів міста.

-Аїдо, пробач, що так вийшло. Просто і ти нас зрозумій, ми не бачились близько місяця поки я їздив до батька за кордон працювати. – Повернувши нарешті обличчя до мене відізвався Сашко.

-Поїхали вже, горе коханці, а то до ночі просто в машині просидимо. Ми ж не знаємо о котрій завершується той маскарад! – З усмішкою випалила я.

-Ти точно не ображаєшся? – Спитала Ліза.

-На вас зараз – ні, але якщо ми не встигнемо на цей маскарад я буду злою і ображеною на себе. Тому поїхали вже, агов!

  Машина заповнилася щирим хохотом друзів, а я не змогла не посміхнутися. Цікаво, чи часто так буває, коли через тупу суперечку випливає щось типу їхніх стосунків? Ніколи не читала про подібне і не бачила в кіно. Що ж, будемо вважати, що мої друзі – єдині, з такою історією. Та й нехай, буде що потім дітям розповідати.

  Господи, кажу вже як моя мати.

***

  Як виявилось, всі дійсно йшли на реальний бал маскарад, який влаштував король для всіх охочих з королівства. Запрошених гостей тут не було, а тому на вході просто стояли охоронці, без списка в руках. Це заспокоювало, але кількість людей в замку і саме розуміння, що зараз я вперше потраплю у замок – наводили на мене палке хвилювання. Не знаю чого я так боялася цього. Можливо тому, що всі інші жінки йшли туди в пишних бальних платтях, з вичурними масками, ідеальними зачісками і макіяжем. Або те, що у кожної дами тут, був супроводженець, навіть у Лізки. Або ж моє невміння танцювати так хвилює мене. На балах завжди ж танцюють, вірно?

-Лізо, ти впевнена, що це була гарна ідея? - Прошепотіла я до подруги.

-Не хвилюйся, це просто бал. Це не якесь офіційне зібрання якихось важливих персон, хоча, можливо вони тут також будуть. Хто зна.

  В замок ми зайшли без пригод. Охоронці дійсно нікого не зупиняли, кожен міг зайти у середину. Єдине, про що нас попередив один із охоронців – не підійматись на верхні поверхи! Це не так важливо, бо саме дійство буде внизу і в дворі.

-Тут так гарно! Навіть ліпше, ніж у мій минулий раз у замку! – Зайшовши у приміщення не досить голосно промовила Ліза.

  Замок був дійсно казковим. Високі стелі, романтично-готичний стиль прибавляв якоїсь загадковості загальній архітектурі будівлі. Гарні вичурні сходи, поручні яких були прикрашені гірляндою з теплим освітленням. Високі вікна були трішки прикриті  кавовими шторами від стелі і до самої підлоги. Підлога відмита до блиску, біля стін стоять довгі столи з закуссю і смаколиками. Зі стелі до нас звисає величезна золота люстра із срібло-склянними вставками, яка освітлювала все приміщення на першому поверсі. Навпроти вхідних дверей біля стіни зайняли свій “квадрат” музиканти, які поки-що грали легку мелодію, просто аби не було сумної тиші. По бокам від музик уверх уходило пара сходів у формі пів-кола і з’єднувались трохи зверху створюючи вільне місце, перед, на вигляд, тяжкою шторою “Закулісся”.

  Чому  “Закулісся”? Тому, що такі штори загалом використовують в театрі, перед виставою. Це ті самі штори, котрі роздвигаються після початку гри музикантів, за якими скриті вже підготовлені декорації і актори. Тільки тут “Закулісся” менше за розмірами. Крізь нього максимум може одночасно пройти дві людини, не більше. Не дуже розумію, навіщо королю в замку така кімната потрібна, але якщо вона тут є, значить так треба … мабуть.

  Люди, які вже частково наповнили цю залу своєю присутністю повністю поєднувалися з загальною атмосферою зали. Я немов-би на якийсь час потрапила кудись у 18-те сторіччя, де дами високих чинів збираються із своїми кавалерами на загальних зборах у короля. Це було неймовірно казково. Таке відчуття, немов двері у замок сьогодні стали машиною-часу і перекинули  мене, дівчинку із богом забутого села 21-ого сторіччя, яке за якоїсь причини називають містом, у загадковий світ королівської вельможі 18-ого сторіччя. Неймовірні пишні сукні дам, з корсетами, а у деяких навіть з накидками до підлоги, вичурні пишні зачіски і легкі, майже непомітні мейк-апи. На чоловіках стильні чорні, або білі костюми з кавовою краваткою і гарною, рівненькою зачіскою. Звісно деякі пари не були схожими на інших. Хтось хотів виділитися дивним кольором сукні, дехто довжиною, або коліром зачіски.

  Але єдине, що дійсно було індивідуальним абсолютно у кожного – були маскарадні маски.

  Я не знайшла ні однієї пари, та що там пари … ні однієї людини, у якої маска була б ідентичною з маскою іншої людини. У кожної персони вона чимось різнилась. Хтось придбав маску дивної форми, хтось додав пір’я, хтось виділився кольором, або рел’єфом маски, у когось маска була зроблена з нетипової тканини, типу шовка, або, як у тієї дівчини біля шоколадного фонтану – з фатіну.