Читати книгу - "Дев'ять кіл Пекла і ти - моя, Артеліна Грудень"

Весь вечір я не міг викинути з думок ту, яку збирався назавжди забути. Її тонка талія і така зваблива ніжна шкіра. Дідько, я все ще пам'ятаю, яка вона на дотик. І від запаху її тіла божеволію, як і три роки тому.
Потрібно прочистити розум. Я закрив вкладки з статистикою по продажам і залишив останню помітку у своїх нотатках, відзначаючи те місце, на якому зупинився. Роботи багато, і якщо я хочу в понеділок розмовляти по суттєво, а не тикатися, як безпорадне цуценя, то всі гігабайти даних доведеться опрацювати.
Попереду вихідні, і часу достатньо, тому можу собі дозволити поїздити нічним містом.
Мій вірний друг - хаммер, був радий поїздці не менше за мене. Він теж сумував за столицею. Три роки моєї відсутності чорний монстр простояв у гаражі. Тепер же ми з ним насолоджувалися вогнями, вуличними кав'ярнями і навіть заторами на дорозі.
Я навіть радіо не вмикав - згадував шум Києва. Такий забутий, але все ще рідний. Колись це місто було моїм найулюбленішим місцем на планеті, а нічні клуби й тусовки - рідною домівкою.
Золота молодь, мажор, - як мене тільки не називали, я лише зверхньо посміхався і йшов далі тусити, чіпляти вродливих дівчат, розважатися, просто насолоджуватися життям.
Час від часу траплялися сутички з батьком, а іноді я навіть брався за розум - підтягував "хвости" в універі та ставав слухняним, доки буря не минеться стороною.
Батьки не могли довго злитися, місяць-другий і можна було повертатися назад, у яскраве, насичене життя столиці. Я не розумів, що будь-якому терпінню приходить край. 
Заслання до Канади не сприймав із серйозністю:  сміючись складав речі. Пара місяців, і батько поверне мене додому. Я навіть свого секретаря не перевів до іншого керівника, говорив усім, що їду у відрядження. Утім, так і було. Мені потрібно було перевірити роботу одного з далеких ранчо і місцевого управління. Нескладне завдання, навіть не особливо об'ємне. Я не планував довгої відсутності. Думав, навпаки, все владнається, забудеться і мені вдасться знайти цю веселу дівчину і запалити з нею всі вогні Києва. Порожні мрії.
Ніхто не зазначив, що перевірка затягнеться доти, доки я не візьмуся за розум. А братися я за нього не збирався з багатьох причин. 
З лабіринтів минулого мене повернула невигадлива мелодія, яку було виставлено на маму. Минулий я відповів би одразу, продовжуючи їхати. Замість привітання закидав би матір мільйонами компліментів про всяк випадок, щоб одразу задобрити й перетягнути на свій бік.
А теперішній?
Припаркувавшись, я довго крутив у руках слухавку, не знаючи що й робити. Мені просто нічого їй сказати.
Ні, все так само самотній.
Ні, бабусею вона в найближчому майбутньому не стане.
Ні, знайомити мене з доньками подруг не треба.
Ні, я не приїду цими вихідними.
Ні, ми не будемо обговорювати події трирічної давнини.
Занадто багато "ні", кожне з яких образить її. То навіщо мені піднімати слухавку і завдавати болю близькій людині?
Бажаючи забутися, я сам не зрозумів як під'їхав до одного з нічних клубів. "Egoist" світився мільйонами вогнів, музика оглушувала, майже всі фіолетові диванчики на першому поверсі були зайняті, на другому теж велелюдно, але мені й не потрібен столик. Усе, що цікавило - це вид на танцпол.
Ні, я не чекав, що минуле повернеться і в натовпі з'явиться дівчина в білосніжній сукні зі взуттям у руках, що її темні локони сховають оголені плечі і все повториться знову.
Я, вона і наші три дні. 
Не чекав, але прийшов. Став на те саме місце й уважно оглянув сцену, барну стійку.
Дива не сталося. Я довго сміявся сам над собою. Так, усе-таки мелодрами Кетті зробили свою справу - мені хотілося вірити в невипадкові випадковості і, звісно, в те, що всі історії закінчуються happy-end навіть у реальному житті.
У понеділок я зрозумів, чому вихідні не заладилися. Я переплутав. Сценарій мого життя писався не до мелодрами, а до іншого жанру - комедії, до того ж чорної.
Тому що смішно не було, хоч сприймати те, що відбувається, серйозно не виходило. 
Єдиною людиною, яка насолоджувалася побаченим, виявилася Еля. Її-то все влаштовувало. Вона, майже не криючись, кепкувала з моїх мук. Ну, нічого, подивимося, кароока, хто кого!