Читати книгу - "Шепіт серця, Ірина Бондарчук"

Софія сиділа в маленькому кафе неподалік від своєї майстерні, розмішуючи ложечкою чай. Її думки були далеко від реальності. Сон, який вона пережила минулої ночі, і розмова з Артемом у парку змусили її серце битися швидше. Щось у цих подіях було настільки дивним і важливим, що Софія не могла знайти собі місця.

Вона подивилася у вікно. Надворі лило як із відра, і перехожі поспішали сховатися від дощу. Софія любила дощові дні — у них було щось заспокійливе. Але сьогодні вона відчувала себе неспокійно, ніби щось мало статися.

Раптом двері кафе відчинилися, і всередину увійшов чоловік, укритий від дощу великим чорним парасольником. Софія одразу впізнала його. Це був Артем.

— Ти? — здивувалася вона, коли він підійшов до її столика.

— Привіт, — сказав він, трохи усміхаючись. — Я й не знав, що ти тут.

— Я часто тут буваю, — відповіла Софія. — А ти?

— Випадковість, — сказав він, сідаючи навпроти. — Але, здається, наші зустрічі такими не бувають.

Софія засміялася, але в її сміху було більше нервозності, ніж радості.

— Можливо, ти маєш рацію.

Офіціант приніс Артему каву, і вони кілька хвилин сиділи мовчки. Софія дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чому їхні життя так дивно переплітаються.

— Я багато думала про наші сни, — сказала вона нарешті.

Артем підняв очі.

— І що ти думаєш?

— Я думаю, що це не просто сни, — зізналася вона. — Вони здаються… спогадами.

Артем кивнув, ніби чекав цієї відповіді.

— Я теж так думаю. Але чому вони з’явилися саме зараз?

Софія задумалася.

— Можливо, тому що ми знайшли той лист. І лютню.

— Або тому, що ми знайшли одне одного, — тихо сказав Артем, і його слова змусили її серце стискатися.

Софія не знала, що відповісти. Її думки плуталися, але вона відчувала, що Артем має рацію. Їхні зустрічі, їхній зв’язок — усе це здавалося частиною чогось більшого.

— Ти віриш у те, що доля може зводити людей? — запитала вона, дивлячись йому в очі.

— Після всього, що сталося, — так, — відповів він.

Їхня розмова перервалася, коли до кафе увійшла літня жінка. Вона зупинилася біля їхнього столика і уважно подивилася на Софію та Артема.

— Ви обоє… ви схожі на них, — сказала вона, і її голос був сповнений здивування.

— На кого? — запитала Софія, нахмурившись.

Жінка усміхнулася, але в її усмішці було щось загадкове.

— На тих, про кого я колись чула. Дві душі, які шукають одне одного через століття.

Софія та Артем переглянулися.

— Ви знаєте щось про це? — запитав Артем.

Жінка кивнула.

— Я не знаю всієї історії, але моя бабуся розповідала про мелодію, яка з’єднує серця. Вона казала, що ті, хто знайде цю мелодію, зможуть розкрити свою справжню долю.

— Це легенда? — запитала Софія.

— Можливо, — відповіла жінка. — Але кожна легенда має своє зерно правди.

Вона подивилася на них востаннє і пішла, залишивши їх у здивуванні.

— Ти це чув? — прошепотіла Софія.

— Так, — відповів Артем. — І я думаю, що це стосується нас.

Вони сиділи мовчки, обмірковуючи слова незнайомки. Софія відчувала, як усе навколо ніби зупинилося, а їхні життя стали частиною чогось більшого, ніж вони могли уявити.

— Ми повинні знайти цю мелодію, — сказала вона, дивлячись на Артема.

— І ми знайдемо, — відповів він, його голос був сповнений рішучості.

Дощ за вікном поступово стихав, ніби природа теж чекала на їхнє рішення.