Читати книгу - "Різні, Anael Crow"

Якщо чесно, раніше мені ніколи не доводилося обіймати дівчину. Дехто з моїх друзів пробував залицятися до однокласниць, але це так, із цікавості. Нічого серйозного між ними не було. А брати в компанію дівчат – таке і в голові не промайне. Всі вони – дурепи, які тільки й думають про те, як би когось підчепити.

Але з Урліс усе інакше. Вона інша. Така тепла і… пружна, чи що?

Моя нога майже відросла. Але я продовжую спиратися на її плече лише тому, що мені приємно торкатися до неї. Можливо, дівчисько має рацію, і торкання – справді найбільший дар богів людям?

Волосся Урліс лоскоче мені щоку. Ймовірно, воно стирчить у різні боки. Від неї пахне зів’ялою травою і весняними квітами. І це страшенно приємний запах! Так не пахне жодна дівчина з нашого містечка.

До того ж вона дуже... наполеглива. Її шумне дихання поруч додає мені хоробрості. Бо якщо вона не боїться,  мені точно не варто перейматися.

Маю визнати, що дірки у землі виглядають вельми підозріло. Неначе під землю веде безліч тунелів. Наче там щось є. І це щось мені заздалегіть не подобається.

Але Урліс, здається, вони надихають. Чого б це?

Спираючись на ще не повністю відрослу ногу, я креслю палицею на землі німе запитання: «Що це?». І вона починає розповідати:

– У незапам'ятні часи в центрі світу був Священний гай, де росли дерева життя. У їхньому корінні мешкали душі предків; у широкому стовбурі жили душі тих, кому тільки судилося втілитись у людях, а у кроні – боги. Так було протягом тисяч років до того моменту, коли боги прокляли нас усіх. Відтоді Священний гай сховався від людей. Дерева почали рости не назовні, а всередину землі, щоб ніхто і ніколи не зміг їх знайти.

Урліс

Дуже ймовірно, що мені ніхто не повірить. Але мені вдалося розшукати Священний гай, який я нині бачу на власні очі. Та й  сама я ніколи не повірила б, розкажи мені хтось про  таке.

Але гай тут. І на те є воля божественного проведіння, аби його знайшла саме я. Інакше хто завгодно набрів би на нього набагато раніше. А це означає, що боги, яких уже давно ніхто не бачив і не чув, яких вважають зниклими безвісти, благословили мене. Якщо легенди не брешуть, ті, що ховаються в кроні, можуть наділяти даром бачити і чути. Тобто я бачитиму і чутиму все навколо. Стану повноцінною.

Я повертаюсь до хлопчика і питаю:

– Ти хочеш бачити?

Він киває.

– А я хочу чути. Тоді ми повинні знайти старих богів і попросити їх наділити нас цими можливостями. Нічого простішого й бути не може.

Його нога майже така сама, як і була до того, як він її зламав. Він навіть палицю відкинув. Хоген цілком може скласти мені компанію. Ми проходимо вглиб галявини і зупиняємося біля найбільшого отвору. Він нагадує глибокий лаз – прохід, здатний проковтнути нас обох із головами. І ми починаємо спуск, який не вимагає особливих зусиль: просто крокуємо вперед похилою стежкою, спускаючись усе глибше і глибше.

Навколо все, як у печері. І якщо розставити руки, то я легко можу дотягнутися до обох її стін. А це означає, що тунель  досить вузький. І темний. Сонячне світло більше не освітлює нам шлях – йому сюди не дістатися, та й дорога під ногами нерівна. Я б давно переламала ноги, якби Хоген не ввімкнув ліхтарик. Він висвітлює стіни електричним світлом – тим самим, про природу якого ми, зрячі, не маємо жодного уявлення. Але, треба визнати, без нього наші справи були б кепськими.

Від широкого стовбура відгалужуються проходи, що ведуть праворуч і ліворуч, вгору і вниз. Гілки, як на звичайному дереві. Хіба що порожні всередині. Якщо ми достатньо заглибимося, то вони утворять крону – те місце, де живуть боги. Але для цього доведеться пройти величеньку відстань. Дерева життя – справжні гіганти. Вищі й товщі за найвищу та найтовшу секвою.

– Треба повернути, щоб подивитися, що там, – кажу я, коли бічний прохід виявляється досить широким, аби ми могли протиснутися.

Хоген світить на стіни, і я бачу, що всі вони вкриті написами. Не маю уявлення, чи бачить їх хлопчик. Тому починаю водити по них пальцем і читати вголос:

– «Де ми?», «Що це за місце?», «Ти мене чуєш?», «Ти мене бачиш?».

Далі більше:

– «Що трапилося?», «Що відбувається?».

І все це написано на корі, яка скам'яніла від часу. Різними почерками. Наче багато людей раптом збилися зі шляху і загубили один одного. Перестали бачити та чути!

Через усі ці послання, залишені, мабуть, за давніх давен, у мене всередині зріє якесь тривожне відчуття. Жодних відповідей, зате сотні і сотні майже однакових повторюваних запитань.

– «Хто ти такий?», «Як я тут опинилася?» «Хто я? Ти знаєш, як мене звуть?!»

Оце зовсім нікуди не годиться! Виходить, хтось забув власне ім'я!

– Є ідеї, що це все означає? – запитую я Хогена, але йому, схоже, теж якось ніяково. Це тупикова гілка, от що це таке! Нам слід повернутись.

– Треба вертатися, – промовляю я вголос, щоб бути почутою. Але хлопчик не відповідає. Ще одне запитання, яке залишилося без відповіді. Просто зависло у повітрі!

Раптом Хоген підбирає з долу камінь і дряпає на нерівній стіні одне-єдине слово: «Так».

Ну, хоч щось.

Ми повертаємось і продовжуємо рухатися вздовж стовбура. Кількість бічних проходів збільшується, але вони не ширші за лисячу нору. Це просто якісь сучки. Я зупиняюся поруч із таким і запускаю в нього руку, сподіваючись, що він не порожній. Я робила так мільйон разів, коли від нудьги копирсалася в дуплах дерев, вигрібаючи звідти порохню, але ніколи не знаходила там нічого вартого уваги. А тут щось є! Мої пальці намацали якийсь тонкий довгастий предмет і одразу його схопили.

– Присвіти, – прошу я Хогена, і він спрямовує промінь світла на знахідку.

Кістка. Не більше індичої. Але не пташина. Колись вона належала якомусь не дуже великому звірові, але зараз, мабуть, йому не потрібна. Власне, як і мені.