Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Потягуючи пляшкове «Stella Artois», хлопець поволі заводився. Він ненавидів чекати. Він видудлив уже дві третини пива, та який кайф у тому, щоб сидіти на самоті й цмулити на голодний шлунок теплувате пиво, не маючи змоги замовити піцу? Точніше, замовити він міг, але мусив чекати на Джоніка. Хлопці не бачилися майже два роки — від часу випуску з Водника. І тепер, коли нарешті знайшли можливість викроїти день для зустрічі, колишній командир 521-го взводу спізнювався на двадцять п’ять хвилин.

Спливло ще трохи часу. Голод квилив у шлунку. Левко струснув кистю, вивільнивши з-під манжета сріблястий «Tommy Hilfiger», придбаний перед минулим Різдвом у duty-free магазині на поромі «Viking Line[17]» між Стокгольмом і Гельсінкі. Глянув на синій циферблат. О пів на сьому. Нехай іде в дупу! Не сидіти ж увесь вечір голодному! Він вирішив замовити улюблену «Капрічозу» з убивчими червоними перчиками, від якої очі вивалюються з орбіт, а кишки аж куріють (чи навпаки, очі димлять, а кишки випадають — у кого як), і тієї самої секунди побачив Джоніка. Командир 521-го підіймався сходами.

Найперше, що впадало в око, це те, що від часу їхньої останньої зустрічі Гена конкретно набрав вагу: погладшав щонайменше кілограмів на п’ятнадцять. Із жилавого чорнявого юнака Джонік перетворився на огузкуватого сільського дядька. Лице покруглішало, під очима з’явилися драглисті припухлості.

Ступивши до зали, Гена роззирнувся й побачив Левка.

— О, Бартош! — вигукнув, проштовхуючись між столами. — Вибачай, старий, затримався. Ну, ти ж розумієш, — діти…

У Левка зачухався язик спитати: «На ’кий хер ти настругав їх стільки?» Розважливий Джонік несподівано для всіх одружився перед початком п’ятого курсу. Перед дипломним захистом у нього народився первісток. Хлопчик. Через рік з’явилася ще одна дитина — цього разу дівчинка.

Утім, Левко прикусив язика. Часи, коли вони могли ставити один одному запитання такого штибу й не ображатися, поросли травою.

— Та розумію. Міг хоча би дзвякнути, що затримуєшся.

Вони замовили салати й піцу й… умовкли. Несподівано після більш як року розлуки друзі не знали, про що говорити.

— Ти схуд… — зрештою мовив Джонік.

Левко знизав плечима.

— Байдуже, — обдивився колишнього командира й вирішив, що не коментуватиме його фігуру. А тоді раптом схаменувся: якого біса? Це ж Джонік, його ліпший друг! — А ти жирний кабан!

Джонік реготнув.

— Таке життя, чувак. У тебе ще все попереду.

Левко поліз до кишені й витягнув звідти синій квадратний магнітик на холодильник.

— Це тобі, — на магніті стояла абревіатура KTH: обведена дугами з білих дубових листків і увінчана короною. Внизу під літерами йшов напис «Vetenskap och konst»[18].

— Дякую! Це з твого університету?

— Так, — гордо проказав Левко. — Герб Королівського технологічного інституту[19].

Лео подав на грант до Шведського інституту[20] й за три місяці поїхав на навчання до Стокгольма, столиці Швеції, в Королівському технологічному інституті. Хлопець другий рік навчався у магістратурі Департаменту промислової екології серед студентів із усього світу, яких зібрали в рамках програми IIEP — International Industrial Ecology Program[21]. Власне, навчання добігало кінця. Влітку він повинен був захищати диплом.

— Круто, — прогув Гена, обертаючи в руках подарунок. Було помітно, що хлопець на миттєвість «просів» чи то від ностальгії, чи то від легких заздрощів. В очах зажевріли вогники жалю: то мало бути його життя. Його, а не Левкове. Джонік уявляв, що таке навчання за кордоном: інтернаціональне студмістечко, купа друзів із усіх закутків планети, недільні вечірки, відомі професори та зна-а-ачно більші перспективи у майбутньому. З його головою, математичними здібностями та знанням мови Джонік більше пасував для магістратури в ЄС. Та доля розсудила по-інакшому. В якомусь місці кілька років тому він звернув не туди, й життя повело його інакшою дорогою.

— Як ти взагалі? — поцікавився Левко. — Бізнес пре чи так собі?

Через рік після випуску з університету Гена заснував фірму із продажу та встановлення металопластикових дверей і вікон. За сім місяців йому вдалося непогано розкрутитися.

— Не скаржусь. Усе гаразд, особливо як для Рівного, та діти… це як дві маленькі чорні діри, що висмоктують усі гроші, щойно вони в тебе з’являються.

— Ви з дружиною хоча б десь відпочивали минулого року?

— Куди там! — розвів руками Джонік. — Для мене відпочинок — це дві години сну між вечерею й тим моментом, коли у молодшої почнуть різатися зубки.

— Жесть…

Офіціантка принесла замовлення, поставивши піцу на дерев’яних тарілках перед хлопцями.

— А ти кудись збираєшся?

— Ага, — кивнув Левко, витягуючи із хрумкотливого коржа паруючий трикутник. — Ми з друзяками завершуємо навчання й думаємо відзначити кінець студентського життя великою поїздкою. Я тому й приїхав — щоб вициганити в батьків трохи грошей, бо боюся, що без стабілізаційного вливання однієї стипендії на хорошу авантюру не вистачить.

— Уф! По-доброму заздрю, — в очах Джоніка знову проступили неспокійні темні плямки, які вказували на те, що його заздрість не така вже й біла. Можливо, й не чорна, та до сяючої білизни їй напрочуд далеко. — Куди рвонете?

— Ще вирішуємо. Я хотів би до Мексики, але є ідеї щодо Кенії, Індії, Ісландії.

— Компанія велика?

— Троє: я, мій одногрупник Сьома — він росіянин, але живе у Франції — і ще Ян, Ян Фідлер, аспірант із мого департаменту. Більше й не треба, бо буде балаган.

Джонік брався щось відповісти, але пролунав дзвінок мобільного. Він глипнув на екран і посерйознішав.

— Дружина, — прошепотів і приклав мобілку до вуха: — Так, кохана, слухаю… Може, це зубки… Але… Добре… Гаразд, зараз буду… Все куплю, не хвилюйся.

Левко перестав жувати.

— Чувак… — винувато потупився Гена.

— Що?

— У Юлі піднялася температура. Я думав, це тому, що ріжуться передні зубки, та зараз уже 39°, і дружина нічого не може зробити. Схоже, якась інфекція… Вибачай, старий, я мушу бігти.

Лео витиснув посмішку та спробував зобразити розуміння.

— Все о’кей, командире. Розумію. Якось іншим разом. — І тут-таки з подивом збагнув, що анітрохи не жалкує через те, що Джонік іде.

— Дякую, Лео! Щасти тобі! — Гена підвівся, одягнув куртку, зробив кілька кроків до виходу й тільки тоді похопився. — Ой, пробач! Геть із голови вилетіло! — Він повернувся до столика й поклав біля своєї піци стогривневу купюру.

— Не парся, — Левко підсунув банкноту до Джоніка. — Я заплачу.

Секунд десять Гена вагався, потім, не дивлячись на товариша, простягнув руку й забрав гроші. Ну, ви розумієте: діти — це ж як дві маленькі чорні діри…

Левко з’їв обидві піци, допив пиво та спроквола почовгав додому.