Читати книгу - "Італійські черевики"

Я спустився до пірса і зайшов у повітку для човнів. На линвах і талях висіла шлюпка. Вона нагадувала величезну рибину, що викинулась на берег. У повітці пахло смолою. На цих островах уже давно перестали використовувати смолу для риболовних снастей та човнів, але в мене залишилось декілька банок, які я вряди-годи відкриваю для запаху. Він, як ніщо інше, дає мені спокій.

Я спробував згадати, як відбулось наше прощання, що насправді зовсім не було прощанням, одного з тих весняних вечорів тридцять сім років тому. Ми перейшли через міст Стромбрун, прогулялись уздовж набережної Хепсбрукаєн і проминули Слюссен. Про що ми розмовляли? Гаррієт розповідала про свій день у взуттєвій крамниці. Вона любила розказувати про своїх клієнтів. Навіть пару калош чи банку вакси для старих шкіряних чобіт вона могла перетворити в неабияку подію. Спогади про події та розмови виринали з пам’яті. Здавалось, наче в мені відкрився довгі роки замкнений архів.

Я сів на лавці перед тим, як повернутись до будинку. Обережно став навшпиньки, щоб заглянути у вітальню. Гаррієт спала, скрутившись калачиком, як мала дитина. Мені наче клубок застряг у горлі. Вона завжди так спала. Я вийшов на горбок позаду дому і задивився на білу затоку. Мені здалось, наче я тільки тоді вперше зрозумів, що я вчинив багато років тому. Я ніколи не наважувався запитати у самого себе, як Гаррієт пережила те, що трапилось. Коли вона зрозуміла, що я більше не повернусь? Мені було вкрай важко уявити собі той біль, який вона відчула, усвідомивши, що я її покинув.

Гаррієт уже прокинулась, коли я повернувся додому. Вона сиділа на кухонному тапчані і чекала на мене. Моя стара кішка лежала на її колінах.

— Ти спала? — запитав я. — Мурашки тебе не турбували?

— Мурашник гарно пахне.

— Якщо кицька не дає тобі спокою, я можу вигнати її надвір.

— Звідки ти взяв, що вона мені заважає?

Я запитав, чи вона не зголодніла, і почав готувати обід. У морозилці в мене лежав застрелений Янсоном заєць. Але на його розморожування та приготування пішло б багато часу. Гаррієт сиділа на тапчані й спостерігала за мною. Я насмажив відбивних і зварив картоплі. Ми майже не розмовляли, і я так розхвилювався, що попік руку об сковорідку. Чому вона мовчала? Чому вона приїхала сюди?

Ми їли мовчки. Я прибрав тарілки і зварив кави. Мої бабця з дідусем завжди варили каву самі. Тоді ще не існувало кавоварок. Я теж варю каву сам і рахую до сімнадцяти, поки вона закипить. Тоді вона саме така, як я люблю. Я виставив горнятка, насипав у мисочку котячого корму і сів на своє крісло. Вже стемніло. Весь час я чекав, що Гаррієт пояснить причину свого приїзду. Я запитав, чи їй долити ще кави, і вона підсунула горня. Пес пошкрябав у двері. Я впустив його досередини, нагодував, а потім зачинив у передпокої разом із ходунцями.

— Ти ніколи не думав, що ми ще колись зустрінемось?

— Я не знаю.

— Я питаю, чи тобі так не здавалось?

— Я не знаю, що мені здавалось.

— Ти такий же уникливий, як і тоді.

Вона принишкла і замкнулась у собі. Вона завжди так поводилась, коли почувалась ображеною, це я пам’ятав. Мені захотілось простягнути свою руку через стіл і торкнутись до неї. Може, і їй хотілось торкнутись до мене? Здавалось, що майже сорокарічна мовчанка і далі переслідувала нас. Під цератою повільно повзла мурашка. Цікаво, вона прилізла з мурашника у вітальні чи загубила своє гніздо, яке, гадаю, знаходиться в колодах південної стіни?

Я встав і сказав, що мушу випустити пса. Її обличчя оповила тінь. Надворі було зоряно і тихо. Інколи мені жаль, що я не вмію писати музику, коли бачу таке небо. Я спустився до пірса, вже й не знаю, вкотре за сьогодні. Пес вибіг на лід, освітлений лампою на повітці для човнів, і зупинився на тому місці, де лежала Гаррієт. Ситуація була нереальною. У житті, яке я вважав уже практично завершеним, раптом відчинились ще одні двері, і вродлива жінка, яку я колись кохав і ошукав, повернулась. Коли я зустрічав її після роботи у взуттєвій крамниці на Гамнґатан, вона йшла, ведучи велосипед. Тепер вона опиралась на ходунці. Я почувався спантеличеним. Пес повернувся, і ми пішли додому.

Я підійшов до причілка і заглянув у кухонне вікно.

Гаррієт сиділа за столом. Через якусь мить я збагнув, що вона плаче. Я почекав, доки вона витре очі. Лише тоді я ввійшов. Собака залишився у передпокої.

— Мушу поспати, — сказала Гаррієт. — Я втомилась. Завтра поясню, чому я приїхала.

Не чекаючи відповіді, вона підвелась, сказала на добраніч і затримала погляд на мені. Потім зачинила двері. Я зайшов у кімнату з телевізором, але не увімкнув його. Зустріч із Гаррієт виснажила мене. Звісно ж, я боявся звинувачень, які мені доведеться почути. Що ж я міг їй відповісти? Нічого.

Я заснув у кріслі.

Опівночі я прокинувся від того, що затерпла шия. Я зайшов до кухні і прислухався, стоячи навпроти дверей до кімнати, де спала Гаррієт. Було тихо. Крізь шпарину над підлогою світло не пробивалось. Я прибрав на кухні, витяг із морозилки буханку хліба та плетінку, впустив пса з котом і ліг спати. Але заснути не міг. Двері в те, що мені здавалось уже позаду, голосно грюкнули. Так, неначе Гаррієт і час з нею наздогнали мене, як сильний порив вітру.

Я надягнув халат і знову спустився в кухню. Мої тварини спали. Надворі було мінус 7 градусів. Торбинка Гаррієт лежала на кухонному тапчані. Я переніс її на стіл і розкрив. У ній були гребінь, щітка, гаманець і пара рукавиць, в’язка ключів, мобільний телефон і дві баночки з медикаментами. Я не знав їхньої назви. Я спробував розпізнати інгредієнти, щоб визначити, для чого вони використовувались. Це були знеболювальні та антидепресивні засоби, виписані лікарем Арвідсоном у Стокгольмі. Мені стало ніяково. Я продовжував обшукувати її сумку. На самому дні я знайшов пошарпану, засмальцьовану і списану номерами телефонну книжку. Коли я розгорнув на букві «В», собі на подив знайшов свій номер телефону в Стокгольмі з 1960-х років.

Вона його навіть не викреслила.

Невже вона всі ті роки зберігала цей телефонний записник? Я вже хотів покласти його назад у торбинку, коли зауважив якийсь