Читати книгу - "Книга кладовища"

— А це ви тут найстарший? — запитав Ніх.

— На кладовищі? Так, я.

— Тобто вас першим поховали?

Римлянин завагався.

— Одним з найперших, — мовив Кай Помпей. — До кельтів на цьому острові жили й інші. Одного з них теж тут поховано.

— Он воно як, — Ніх на хвилину задумався. — А де його могила?

Кай вказав на пагорб.

— На самому вершечку? — уточнив хлопчик.

Помпей похитав головою.

— А де тоді?

Нахилившись, старий скуйовдив малому Овенсу волосся.

— Усередині пагорба, — відказав він. — Мене сюди принесли друзі, за якими йшли місцеві голови, а за ними — актори у воскових масках моєї дружини, яка померла від лихоманки в Камелодуні, і батька, що загинув у прикордонній сутичці в Голі. Триста років потому чабан, що шукав нових пасовищ для своєї отари, знайшов валун, який закривав вхід у поховання, подумав, що там можуть знайтися скарби, відкотив камінь і пішов униз. Невдовзі він вийшов, а його чорне до того волосся стало геть сивим, як моє.

— Що він там побачив?

Трохи помовчавши, Кай повів далі:

— Він не казав. І ніколи більш не повертався. Валун поклали на місце і з часом забули про нього. Аж поки знову не знайшли під час побудови склепу Фробішера двісті років тому. Юнакові, що натрапив на вхід, ввижалися незліченні багатства, тож він нікому нічого не сказав, прикрив отвір труною Єфраїма Петтіфера і вночі, ніким не бачений — принаймні так йому здавалося, — пішов униз.

— Він теж вийшов сивим?

— Він узагалі не вийшов.

— А. Он воно як. То кого ж там поховано?

Кай похитав головою:

— Я не знаю, юний Овенсе. Але я відчував його, ще коли тут не було нічого. Ще тоді, глибоко під пагорбом, щось чекало, я чув це.

— А на що воно чекало?

— Усе, що я міг відчути, — відказав Кай Помпей, — саме чекання.

Скарлет сиділа на зеленій лавці біля воріт і читала принесену велику книжку з картинками, а її мама розглядала навчальні матеріали. Дівчинка ніжилася на весняному сонечку й щосили намагалася не звертати уваги на хлопчика, який махав їй з-за оплетеної плющем статуї, а коли вирішила взагалі не дивитися в той бік, хлопчик вистрибнув — достоту як чортик з табакерки — з-за надгробка (Дзьодзі Ґ. Сьодзі, помер 1921 р., «Я був чужинцем, а ви мене прийняли»). Ніх відчайдушно розмахував руками. Скарлет не зважала на його заклики. Врешті-решт вона підвелася з лавки.

— Матусю? Я піду погуляю.

— Так, зайчику, тільки не сходь із путівця.

Вона й не сходила, поки той не зробив поворот, а там уже було видко, як Ніх зазиває її вище пагорбом. Вона скорчила йому міну.

— Я про все дізналася, — заявила Скарлет.

— І я, — відповів Ніх.

— До римлян були інші люди, — розповідала вона, — значно раніше. Ну, тобто жили, я маю на увазі, а коли помирали, їх ховали під пагорбами, разом зі скарбами й іншими штуками. І тоді це ставало курганом.

— Зрозуміло, — підхопив Ніх. — Це все пояснює. А хочеш побачити курган?

— Зараз? — Скарлет усе ще точили сумніви. — Ти ж насправді не знаєш, де він, хіба ні? І тим паче я не завжди можу пройти там, де можеш ти.

Вона бачила, як Ніх, наче тінь, проходить крізь стіни. Замість відповіді він показав великий заіржавілий ключ.

— Знайшов у каплиці. Він підійде до більшості замків. Раніше всі двері замикали одним ключем, щоб мати менше клопоту.

Скарлет вибралася на пагорб поближче.

— Правда?

Він ствердно кивнув, і з задоволеною усмішкою, що танцювала в кутиках вуст, мовив:

— Ходім.

То був чудовий весняний день, повітря бриніло співом пташок і гудінням бджіл. Нарциси колихалися під легким вітерцем, і їм кивали ранні тюльпани, що подекуди повитикалися на схилі. Зелене тло пагорба пересипали дрібні блакитні цяточки незабудок і жирні крапки жовтих першоцвітів, а двійко дітей чалапали вгору до невеличкого мавзолею Фробішера.

Мавзолеєм виявився старий і невибагливий, маленький, усіма забутий кам'яний будиночок з металевими воротами замість дверей. Ніх відчинив їх ключем, і малі зайшли всередину.

— Там отвір, — сказав хлопчик. — Чи двері. За однією з трун.

Вони знайшли вхід за труною на нижній полиці — звичайну діру в стіні.

— Нам униз. Спускаймося.

Раптом пригода почала видаватися Скарлет не такою вже й захопливою.

— Ми ж нічого не побачимо, там темно.

— Мені світло не потрібне, — запевнив Ніх. — Принаймні поки я на кладовищі.

— А мені потрібне. Там темно.

Ніх подумав, що міг би сказати щось підбадьорливе на кшталт «нічого страшного там немає», але оповідки про посивіле волосся і неповернення людей не дозволяли йому робити такі заяви з чистим сумлінням, тому він просто мовив:

— Я піду вниз, а ти зачекай мене тут.

Скарлет насупилася:

— Не лишай мене.

— Я піду вниз, — продовжив Ніх, — подивлюся, хто там, а потім прийду і все тобі розкажу.

Він нахилився до діри й навколішки проліз крізь неї. За стіною виявилося доста місця, щоб підвестися, і було видно вирубані в камені сходи, що вели вниз.

— Я спускаюся сходами, — сказав Ніх.

— А вони довгі?

— Мабуть.

— Якщо ти триматимеш мене за руку й казатимеш, куди ступати, — вирішила дівчинка, — я могла б піти з тобою. Якщо ти допомагатимеш мені.

— Ну звісно ж, — запевнив її Ніх, і ще до того, як він закінчив фразу, Скарлет уже пролазила навколішки крізь отвір. — Тут можна встати, — він узяв її за руку. — Сходи починаються майже перед тобою. Як ступиш крок, то намацаєш їх. Отак. Я піду першим.

— Ти справді щось бачиш?

— Тут темно, — відповів Ніх, — але мені все видно.

Він повів Скарлет униз сходами, углиб пагорба і, поки вони спускалися, розповідав, що бачить.

— Сходи кам'яні. І стіни, і стеля навколо теж із каменю. А отут на стіні малюнок.

— Який малюнок?

— Схоже на велику волохату літеру «С», як в абетці «свиня». І літера з рогами. І ще щось схоже на візерунок, на великий вузол. І він не просто намальований, він ще й вирізьблений, відчуваєш? — і він провів пальцями Скарлет по вузлу на стіні.

— Справді!

— А тепер сходи стають крутіші. Зараз ми виходимо в якесь велике приміщення типу кімнати, але сходи ще не закінчилися. Стій. Так, тепер я між тобою і кімнатою. Торкайся стіни лівою рукою.

Вони спускалися далі.

— Ще