Читати книгу - "Майнкрафт: Пригоди в Рост Нікітосі, Стружик Лев"

Жако, Микита і Максим увійшли до затишного ресторану „Саміл'є“, і відразу ж відчули теплу атмосферу закладу. Столи були прикрашені різьбленими підсвічниками, м’яке світло ламп освітлювало дерев’яні стіни, а аромати свіжих страв викликали у них неабиякий апетит.

— Ну що, вмощуйтеся зручно, — сказав Жако, вказуючи на стіл біля вікна. — І поки ви вибираєте, що поїсти, я розповім вам історію цього місця.

Максим і Микита, зручно вмостившись на стільцях, з цікавістю поглянули на Жако.

— Я вам скажу, що це місце — не просто ресторан, — почав Жако, обводячи поглядом стіни закладу. — Це, можна сказати, цілий символ нашого міста. „Саміл'є“ був створений ще у 1975 році, й уявіть собі, він пережив майже усі ті непрості часи, про які ми вже говорили. І сьогодні якраз п'ятдесятиріччя з дня його відкриття!

— П’ятдесят років? — захоплено перепитав Микита, оглядаючи довкола. — Неймовірно! І це завжди був ресторан?

— Так, саме так, — відповів Жако, киваючи. — Спочатку це був невеличкий сімейний заклад, заснований одним старим кухарем, що його всі звали „паном Самілєм“. Він був знаним кулінаром і завжди любив експериментувати з місцевими продуктами. Це місце стало популярним дуже швидко, бо люди приходили сюди не лише їсти, а й зустрічатися, спілкуватися, обмінюватися новинами.

— То виходить, „Саміл'є“ — це щось більше, ніж просто ресторан? — з цікавістю запитав Максим.

— Саме так, — відповів Жако. — Багато важливих рішень, що змінювали долю нашого міста, були прийняті тут. А ще, подейкують, що пан Саміль першим виготовив знаменитий ростонікитичний „пиріг предків“.

— „Пиріг предків“? Це ж про нього ми чули під час екскурсії! — вигукнув Микита.

— Саме так! — кивнув Жако, усміхаючись. — Саме цей пиріг з лісовими ягодами, медом і спеціальним кремом, рецепт якого тримають у суворій таємниці, став символом нашого ресторану.

Максим, явно зачарований розповіддю, аж нахилився ближче до Жако:

— І що, пиріг все ще готують за тим самим рецептом?

— Так, — усміхнувся Жако. — Кухарі ресторану дбайливо зберігають старий рецепт, і навіть нові покоління намагаються не змінювати жодного інгредієнта. До речі, якщо ви хочете, можу замовити для вас цей пиріг — на честь п’ятдесятиріччя ресторану.

— Звісно! — вигукнули обидва хлопці одночасно.

Поки вони чекали на страви, Жако продовжував розповідати про заклад:

— Пан Саміль був не просто кухарем: він був справжнім митцем у кулінарії. Кажуть, що він вкладав у страви душу й створював такі смакові поєднання, які ніде більше не зустрінеш. Важко навіть уявити, як йому це вдавалося, але кожен, хто пробував його страви, відчував щось особливе.

Максим захоплено подивився на Микиту:

— Ти чуєш це? Микито, якби я був кухарем, я б теж так готував!

— Та ти не встиг би, Максиме! — сказав йому Микита. — Тобі ж за їжею все одно не до того, щоб вивчати рецепти.

— Ну, що тут казати, — відповів Максим. — Я, може, не кухар, але їсти точно вмію. До речі, що ще тут подають?

Жако з усмішкою вказав на меню:

— О, тут багато чого цікавого. Наприклад, кремовий суп із грибами, що подають у хлібному горщику, або традиційні соковиті овочі, запечені з особливими приправами, які збирають у горах неподалік.

— Звучить так, що я готовий замовити все меню! — посміхнувся Микита.

У цей час до них підійшла офіціантка, одягнена у традиційний фартух із вишивкою ростонікитичних візерунків.

— Добрий вечір, хлопці! Вітаємо вас у „Саміл'є“ і з нашою сьогоднішньою датою заснування цього ресторану, — сказала вона, посміхаючись. — Що бажаєте замовити?

— Будь ласка, принесіть нам ваш знаменитий „пиріг предків“, — попросив Жако, підморгнувши хлопцям. — І також по порції кремового супу для друзів.

— І ще, будь ласка, склянку соку, — додав Максим, облизуючи губи. — І, може, ще порцію запечених овочів?

— Соковиті овочі — ідеальний вибір, — кивнула офіціантка і поспішила виконувати замовлення.

Поки вони чекали, Микита запитав:

— Жако, а що сталося з паном Самілем? Він все ще тут працює?

— На жаль, пан Саміль давно пішов із цього світу, — трохи сумно відповів Жако. — Але його справа продовжує жити. Ресторан перейшов до його доньки, яка стала відомою на весь регіон кулінаркою. Вона також дотримується традицій батька і навіть додає щось нове, але дуже обережно, щоб не порушити магію смаків, створену її батьком.

— Звучить так, ніби цей ресторан — не просто місце для їжі, а справжня історія життя цілого роду, — зауважив Максим.

— Саме так і є, — підтвердив Жако, вдоволено посміхаючись. — „Саміл'є“ — це частина культури нашого міста. І коли ти приходиш сюди, то відчуваєш зв'язок із усіма, хто жив у Рост Нікітосі раніше. Це місце об'єднує людей і нагадує нам про нашу історію, яку ми шануємо й досі.

Офіціантка швидко повернулася з тацями, на яких стояли димлячі страви. Вона обережно поставила перед кожним по мисці кремового супу, а також принесла великий пиріг, прикрашений ягодами та покритий золотавим кремом.

— Смачного, — привітно сказала вона, відходячи.

Максим одразу ж узяв ложку й спробував суп, закотивши очі від задоволення:

— Ух, ну й смакота! Такого супу я ще ніколи не їв!

Микита також насолоджувався кожним ковтком, а Жако задоволено спостерігав за тим, як хлопці захоплювалися стравами.

— От, скумідал біжить до голови від цього смаку, — вигукнув Микита, підморгуючи Жако. — Ні, ну ти бачив? Тепер я знаю, куди нас треба водити, коли ми голодні.

Максим, доївши свій суп, одразу взявся за пиріг і, відламавши шматок, скуштував його.

— Оце так! Це ж просто шедевр! — сказав він, витираючи крем із губ.

Після ситної вечері, хлопці відчували себе надзвичайно щасливими й сповненими сил.

— Ну що ж, — сказав Жако, коли вони піднялися з-за столу, — у нас ще є час, і я знаю чудове місце, де ви можете побавитися як слід! На центральній площі зараз працюють атракціони. А ще там продають шоколадні монети, які обожнюють усі діти в місті!