Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"

 Дзеркало ночі

Сон прийшов раптово — не як легке забуття, а як падіння в глибоку криницю без дна. Уляна заплющила очі в ліжку бабусиного будинку, та коли відкрила їх — вже стояла посеред безмежного простору, наповненого туманом і шепотом.

Небо над нею було чорним, але не порожнім: на ньому пульсували мляві зорі, що миготіли, наче чужі очі. Під ногами не було землі — тільки вода, темна, як ніч, гладенька, як дзеркало.

Уляна стояла на цій безкраїй поверхні, а її відображення — стояло навпроти. Але щось було не так.

— Ти не я, — прошепотіла вона.

Її відображення посміхнулось. Занадто широко. Очі його були чорними без дна.

— Я — те, що ти можеш стати, — пролунала відповідь, і голос луною відбився в голові. — Ти не розумієш своєї сили. Але я — розумію. І можу навчити.

— Навчити чого? — голос Уляни затремтів.

— Перестати боятися. Брати, що твоє. Не ховатися в чужих садах, а створити власний світ. Свій закон. Свою волю. Бути не тінню, а пані ночі.

Навколо них почала рости темрява — клубочилась, формуючи обриси. Вона побачила двері, що вели в інше місце. Місто з попелу. Палац із тіней. Людей, що схиляють голови.

— Це не мій шлях, — видихнула Уляна.

— Ні, — знову посміхнулось відображення. — Але це може бути твій шлях. Я завжди тут. Коли буде важко, коли всі зрадять — я прийду. І ти згадаєш, хто ти.

— Хто? — прошепотіла дівчина.

І тоді дзеркальна Уляна прошепотіла слово, яке вона не змогла запам’ятати, але яке пекло в грудях, коли вона прокинулась. Бабуся сиділа поруч і тримала її за руку.

— Вона прийшла, правда? — спитала стара.

Уляна кивнула. Її тіло тремтіло, але в очах палав вогонь.

— І вона знає моє ім’я.

Бабуся міцніше стиснула її руку.

— Це було перше попередження, — сказала вона тихо. — Але й нагода. Ти мусиш навчитись. Не лише захищатися, а й керувати своїми дарами. Інакше вони керуватимуть тобою.

— Я відчула її силу… Вона лякала, але й… тягнула, — зізналась Уляна. — В мені щось відгукнулось.

— Бо в тобі живе ніч не менш, ніж світло. Ми — з роду тих, хто тримає баланс. Але ті, хто віддаються лише Темряві, стають її служницями. Як вона. Колись вона теж була однією з нас.

— Хто вона? — Уляна підвелась, притримуючи голову. — Що це за створіння?

Бабуся мовчки підвелась і рушила до комори. За хвилину повернулась з маленькою, важкою скринькою з темного дерева. Відкривши її, вона дістала старий пергамент — малюнок жінки з заплющеними очима й чорним вогнем замість волосся.

— Колись її звали Мілана. Вона була моєю сестрою. Твоєю двоюрідною бабцею. Але вона захотіла більше — влади, безсмертя, абсолютного контролю над своєю долею. Темрява почула її бажання і відповіла.

— І вона продала себе?

— Не продала. Обрала. І зробила свій вибір знову й знову. Але вона — не твоя доля. Хоч і спробує нею стати.

Уляна довго дивилась на малюнок. Потім тихо запитала:

— Ти навчиш мене?

— Навчу, — відповіла бабуся. — Але шлях буде болючим. Справжня сила — це не трюки й вогонь з долоні. Це здатність витримати себе.

— Я готова, — сказала Уляна. Її голос тремтів, але очі вже не були наляканими.

Світанок ледь почав золотити підвіконня, коли перше випробування чекало на неї: вогонь у чаші, замкнена кімната і голос бабусі:

— Дивися в полум’я і не кліпай. Якщо воно побачить страх — воно тебе зжере.

І Уляна дивилась. Поки світ навколо не розтанув, а вогонь не почав шепотіти її ім’я.