Читати книгу - "Гречаний Мед, Роман Олійник (Argonayt)"

– Ти не розслабляйся, а давай, починай розповідати в яку халепу знову уляпався.

– А може не треба? Це довга і малоприємна історія, яка тебе безпосередньо ніяк не стосується.

– Уже стосується. Сьогодні до мене навідувалися два співробітники ДБР. Розпитували про тебе. Попереджували про можливу небезпеку, на яку ти наражаєш мене і дівчат. Навіть прохали повідомити їх, коли зустріну тебе. Тож розкажеш сам, чи мені взяти телефон та подзвонити до них.

Жіноча погроза подіяла безвідмовно. Мирон кілька разів шморгнув носом і тільки після цього почав свою розповідь.

– Як ти знаєш, у в’язницю я потрапив за те що потайки від усіх вирощував та продавав коноплю. Знаю, що це не те чим можна хизуватися, та на той час у мене була ще й залежність від азартних ігор. Я програв все що тільки можна було, виносив цінні речі з дому, обкрадав тебе й дітей, крім цього всього ще й до того заліз у величезні борги. Та зараз мова не про це. За гратами мені було так паскудно, що краще не згадувати та не розповідати про це. По суті, я там був «шестіркою» над якою збиткувалися всі кому тільки заманеться.

Мабуть мені б не вдалося відсидіти до кінця весь термін якби не один випадок. Тюремне начальство люди кмітливі і знають як з вигодою для себе можна використати слабкість кожного ув’язненого. Я був слабким, тож не залишився поза їхньою увагою. Якось мене викликали до начальника колонії і зробили пропозицію від якої неможливо було відмовитися. Мені пообіцяли кращі умови перебування і негласний захист від надмірний знущань, а взамін я мав стати його потаємним інформатором. Простіше кажучи для того щоб вижити, я мусів бути донощиком. Добрих друзів чи хоч б просто приятелів у мене там не було, тож без будь-яких докорів сумління, не вагаючись ні секунди я прийняв цю пропозицію.

До честі, в’язничне начальство дотрималося свого слова і моє перебування за гратами стало не таким паскудним як було раніше. Більше того, згодом воно дуже посприяло моєму умовно-достроковому звільнено з колонії. Та щоб заслужити таку їхню «прихильність» мені довелося «попрацювати» в поті лиця. Я зробив багато чого такого, чим не можу пишатися, але як то кажуть: хочеш жити вмій крутитись. А я не хотів помирати, а ще більше боявся приниження й знущань, які випробував на своїй шкурі за гратами.

Вийшовши на свободу я однак не став повністю вільним. Правоохоронні органи тримали мене на міцному гачку з якого неможливо було зірватися. Вони потребували все більше й більше інформації, а я був тим цінним агентом котрий міг її добути. Дрібний наркоторговець, який відсидів свій термін, мав безмежні можливості для того щоб влитися в кримінальний світ. Ідеальна кандидатура для того щоб дізнаватися такі речі, які абсолютно недоступні для просто поліцейського оперативника. Мене змусили продовжувати злочинну діяльність, щоб втиратися в довіру до тих ким цікавилися мої куратори. Саме через це я й не міг повернутися додому. Не хотів піддавати небезпеці тебе і наших доньок.

– Що ж тепер такого трапилося? – не витримала Сеньйора Вероніка. – Чому тебе розшукують і чого ти хочеш від мене?

– Десь з рік тому, – продовжив чоловік. – Мені вдалося ввійти в близьке оточення однієї дуже впливової людини. Не питай як його звати та хто він. Можу лиш сказати, що в схемах які контролює цей чоловік, крутяться суми з великою кількістю нулів, а в кримінальному кодексі мабуть не знайдеться статті якої б не порушила його організація. Там є все: торгівля наркотиками та зброєю, контроль над публічними домами і підпільними казино, підкуп високопосадовців й служителів Феміди.

Він може безкарно робити такі жахливі речі які тобі навіть складно уявити і для нього зруйнувати життя простої людини, це як розчавити звичайного таргана. Однак у своїй самовпевненості ця людина перейшла дорогу ще комусь більш крутішому і впливовішому. Що там трапилося я не знаю і знати не хочу, але так чи інакше, та ці кримінальні «розбірки» зачепили безпосередньо мене. Спецслужби хочуть організувати гучний судовий процес над цим чоловіком і змушують мене виступити головним свідком проти нього. Якщо я погоджуся то підпишу собі смертельний вирок, ні то маю всі шанси потрапити знову до в’язниці, де теж проживу недовго.

Єдиний вихід для мене це втікати та ховатися. Тут, в Україні, це зробити практично нереально. Рано чи пізно, але мене все ж знайдуть і це буде кінець. Та є можливість перебратися за кордон і там загубитися серед сотень тисяч наших співвітчизників-заробітчан. Однак нові документи та перехід через границю потребують великих фінансів. Коли ми розлучалися, я взяв у тебе гроші саме для цього. На жаль правоохоронці активізували свої пошуки, і ті люди що обіцяли мені допомогу за свої послуги тепер вимагають подвоєну оплату. А в мене, як ти сама розумієш, вже немає і копійки за душею. Тож я й прийшов сюди, до тебе, як до своєї останньої надії на порятунок.