Читати книгу - "Мак і пам’ять"

                                              aus dem Dunkel schöpft,

pickt den Stern aus meinen Augen, eh er funkelt,

reißt das Gras aus meinen Brauen, eh es weiß ist,

wirft die Tür zu in den Wolken, eh ich stürze.

Wer wie du und alle Nelken Blut als Münze braucht

                                                         und Tod als Wein,

bläst das Glas für seinen Kelch aus meinen Händen,

färbt es mit dem Wort, das ich nicht sagte, rot,

schlägts in Stücke mit dem Stein der fernen Träne.

Хто так, як ти…

Хто так, як ти й всі голуби вдень і вночі

                                               черпає із пітьми,

зорю викльовує з моїх очей, покіль вона іскриться,

виполює траву із брів моїх, покіль вона біліє

і зачиняє браму хмар, покіль я ще не впав додолу.

Хто так, як ти й усі гвоздики жадає крові як монети

                                                       чи смерті як вина,

той видує собі зі скла свій келих з моїх рук,

забарвить його словом, не мовленим ще мною, пурпуровим,

й розтрощить все це каменем далекої сльози.

Brandmal

Wir schliefen nicht mehr, denn wir lagen im Uhrwerk der Schwermut

und bogen die Zeiger wie Ruten,

und sie schnellten zurück und peitschten die Zeit bis aufs Blut,

und du redetest wachsenden Dämmer,

und zwölfmal sagte ich du zur Nacht deiner Worte,

und sie tat sich auf und blieb offen,

und ich legt ihr ein Aug in den Schoß und flocht dir das andre ins Haar

und schlang zwischen beide die Zündschnur, die offene Ader —

und ein junger Blitz schwamm heran.

Тавро

Ми не спали, тому що лежали серед шестерень дзиґаря туги

і стрілки згинали, як пруття,

і вони поспішали назад, і батожили час аж до крові,

і ти заклинала звисаючу сутінь,

і дванадцять разів я звертався на ти до ночі твойого слова,

і вона розчахнулась нараз, і лишилась відкрита,

і поклав я їй око на лоно, і друге заплів тобі в коси,

і бікфордів шнурок протягнув поміж нами, як вену відкриту —

і блискавка юна до нас припливла.

Wer sein Herz…

Wer sein Herz aus der Brust reißt zur Nacht,

                                                    der langt nach der Rose.

Sein ist ihr Blatt und ihr Dorn,

ihm legt sie das Licht auf den Teller,

ihm füllt sie die Gläser mit Hauch,

ihm rauschen die Schatten der Liebe.

Wer sein Herz aus der Brust reißt zur Nacht

                                                       und schleudert es hoch:

der trifft nicht fehl,

der steinigt den Stein,

dem läutet das Blut aus der Uhr,

dem schlägt seine Stunde die Zeit aus der Hand:

er darf spielen mit schöneren Bällen

und reden von dir und von mir.

Той, хто вирве вночі своє серце…

Той, хто вирве вночі своє серце з грудей,

                                            той запрагне троянди.

Він дістане і терня її, й пелюстки,

тому світло вона покладе на тарілку,

тому подихом келих наповнить,

тому знову шумітимуть тіні кохання.

Той, хто вирве вночі своє серце з грудей

                                                   і підкине високо:

той не схибить ніколи,

той закидає камінь камінням,

тому кров з дзиґаря задзюркоче,

тому час на долоні годину покаже:

той м'ячами найкращими бавитись буде

й говорити про тебе й про мене.

Kristall

Nicht an meinen Lippen suche deinen Mund,

nicht vorm Tor den Fremdling,

nicht im Aug die Träne.

Sieben Nächte höher wandert Rot zu Rot,

sieben Herzen tiefer pocht die Hand ans Tor,

sieben Rosen später rauscht der Brunnen.

Кристал

Не коло губ моїх шукай свої уста,

не перед брамою — мандрівця,

сльозу — не в оці.

Вище на сім ночей мандрує до червені червінь,

глибше на сім сердець стукає в браму рука,

пізніше на сім троянд шумить джерело.

Totenhemd

Was du aus Leichtem wobst,

trag ich dem Stein zu Ehren.

Wenn ich im Dunkel die Schreie

wecke, weht es sie an.

Oft, wenn ich stammeln soll,

wirft es vergessene Falten,

und der ich bin, verzeiht

dem, der ich war.

Aber der Haldengott

rührt seine dumpfeste Trommel,

und wie die Falte fiel,

runzelt der Finstre die Stirn.

Саван

Те, що ти виткала з пуху,

я ношу на честь каміння.

Коли в темряві збуджую крики,

воно свіжістю їх обвіває.

Часто, коли я лепечу,

воно творить забуті складки,

й те, ким я є, прощає

того, ким був я.

Одначе всесильний бог ріні

б’є в свій найглухіший бубон,

і так, як лягла на нім складка,

морщить темний своє чоло.

Aufhoher See

Paris, das Schifflein, liegt im Glas vor Anker:

so halt ich mit dir Tafel, trink dir zu.

Ich trink so lang, bis dir mein Herz erdunkelt,

so lange, bis Paris auf seiner Träne schwimmt,

so lange, bis es Kurs nimmt auf den fernen Schleier,

der uns die Welt verhüllt, wo jedes Du ein Ast ist,

an dem ich hänge als ein Blatt, das schweigt und schwebt.

У відкритому морі

Париж, кораблик, в склянці став на якір:

за тебе я підношу келих свій.

Я п’ю, допоки не стемніє серце,

докіль Париж дрейфує на сльозі,

докіль не візьме курс він на серпанок,

що вгорне світ, де кожне ти — це гілка,

де я — листок, що вдаль безмовно лине.

Ich bin allein…

Ich bin allein, ich stell die Aschenblume

ins Glas voll reifer Schwärze. Schwestermund,

du sprichst ein Wort, das fortlebt vor den Fenstern,

und lautlos klettert, was ich träumt, an mir empor.

Ich steh im Flor der abgeblühten Stunde

und spar ein Harz für einen späten Vogel:

er trägt die Flocke Schnee auf lebensroter Feder;

das Körnchen Eis im Schnabel, kommt er durch den Sommer.

Я тут самотній…

Я тут самотній, квітку попелясту

кладу у вазу, повну чорноти.

За склом живе твоє, сестрице, слово,

і сон мій пурхає нечутно навкруг мене.

Я весь в цвіту годин, що відцвіли.

Для птаха пізнього живиці я зібрав:

несе сніжинку він в своїм рожевім пір’ї;

зернятко льоду в дзьобі