Читати книгу - "Лють"

зі шкіряним портфелем, що у великій чоловіковій руці здавався поштовою маркою. Тепер Майкл зрозумів, чому Лео назвав цього типа Ларчем. Він був високий, приблизно шість футів чотири чи п’ять дюймів[5], і худий, мов хорт. Брудне біляве коротко стрижене волосся мало проділ на один бік. Верхня губа теж була якась дивна: здавалося, хтось розрізав її навпіл, а потім криво зшив. Та Лео, як завжди, переплутав фільми. Якби приставити цьому типу з обох боків шиї ручки, він був би викапаним Германом з «Сімейки монстрів».

— Ормвуд! — гукнув Майкла Ґрір, підкликаючи рукою. — Це спеціальний агент Вілл Трент із ЗРЗ.

— Що за таке ЗРЗ? — як завжди, тактовно поцікавився Лео.

— Оперативне захоплення і розшук злочинців, — розтлумачив Ґрір.

Майкл відчував, яких зусиль коштує Лео не сказати, що насправді це звучить як «зараза». Особливою тактовністю його колега-детектив не вирізнявся. Але над Лео нависав Трент. Руки у представника правоохоронних органів були величезні, ними він, напевно, міг би стиснути голову Лео і розчавити її, як кокосовий горіх.

Лео, звісно, був ідіотом, проте аж ніяк не дурним.

— Я з відділу особливого призначення Бюро розслідувань штату Джорджія, створеного, щоб сприяти місцевим правоохоронцям у всьому штаті у затриманні осіб, які вчинили насильницькі злочини. Я буду лише консультантом.

Він говорив так, наче читав з підручника, ретельно артикулюючи кожне слово. Усе це укупі з костюмом-трійкою робило його схожим на викладача коледжу.

— Майкл Ормвуд. — Майкл примирливо простягнув руку. Трент відповів на рукостискання — не надто твердо, проте й не надто мляво, наче брав рибу. — Це Лео Донеллі, — відрекомендував Майкл, бо Лео саме був зайнятий — запихував половину мандарина собі до рота. Тильним боком його долоні стікав сік.

— Здрастуйте, детективе. — Трент зневажливо кивнув Лео. Потім глянув на годинник і сказав, звертаючись до Майкла: — Результати розтину будуть готові не раніше, ніж за годину. Якщо у вас є вільна хвилина, я хотів би обмінятися думками.

Майкл глянув на Ґріра, не розуміючи, що змінилося в харчовому ланцюжку за останні дві хвилини. У нього з’явилося відчуття, що його усувають на найнижчий щабель, і йому це не сподобалося.

Ґрір повернувся до них спиною і перевальцем подався до себе в кабінет. Кинув через плече: «Тримайте мене в курсі», — і зачинив двері.

Кілька секунд Майкл мовчки дивився на Трента. Представник уряду не був схожий на копа. Попри високий зріст, він не заповнював собою всю кімнату. Він стояв, тримаючи руку в кишені й майже недбало зігнувши ногу в лівому коліні. Якби він випростався, то його плечі були б доволі широкими, та здавалося, що він не має бажання хизуватися своїми габаритами. У нього не було тієї бравади особи «при виконанні», яка дозволяє посилати всіх під три чорти лише на підставі того, що йому доводилося заарештовувати покидьків усіх мастей, які тільки водяться на землі.

Майкл дивився на нього і думав, що було б, якби він сам послав цього красеня під три чорти. Але після ранкової сварки з Джиною і зустрічі з Синтією вирішив хоч комусь зробити поблажку і махнув рукою в бік дверей.

— Конференц-зала там.

Трент рушив коридором. Майкл пішов слідом. Він роздивлявся плечі гостя й щиро не розумів, як той опинився у ДжБР. Найчастіше слідаки були наркоманами, що стирчали від адреналіну. Їхні тіла були такі накачані тестостероном, що на лобах постійно блищав піт.

— І давно ви працюєте? — запитав Майкл.

— Дванадцять років.

Майкл порахував, що Трент щонайменше на десять років молодший за нього, проте це не давало йому тієї інформації, на яку він сподівався.

— Колишній військовий?

— Ні, — відповів Трент, відчиняючи двері конференц-зали.

Вікна тут були чистими, і в сонячному світлі Майкл побачив, що Трентову щоку перетинає другий шрам. Рожевий біля вуха, він ставав майже білим, спускаючись по шиї вздовж яремної вени і зникаючи у комірі сорочки.

Хтось досить-таки глибоко його порізав.

— Перська затока. — Майкл приклав руку до грудей, думаючи, що це зробить співрозмовника трохи відвертішим. — А ви точно ніде не воювали?

— Точно, — кивнув Трент і сів за стіл.

З портфеля він витяг стос яскравих тек. У профіль Майкл бачив, що його ніс було зламано щонайменше кілька разів, і подумав, що Трент міг бути боксером. Хоча для цього він був надто худий: довготелесий, із кутастим обличчям. Та байдуже, яким було його минуле, — щось у цьому типі дратувало Майкла.

Трент проглядав теки, розкладаючи їх у певному порядку, і раптом звернув увагу на те, що Майкл досі стоїть.

— Детективе Ормвуде, я у вашій команді.

— Справді?

— Лаври переможця мені не потрібні, — пояснив Трент, хоча Майкл вважав, що гонитва за лаврами була саме сутністю ДжБР. У слідаків була репутація хлопців, які приходили, робили половину роботи, а потім привласнювали всю заслугу за розкриття злочину.

— Я не хочу красти у вас місце під прожекторами чи давати інтерв’ю телевізійникам, коли ми впіймаємо маніяка. Єдине, чого я хочу, — допомогти вам у цій справі й просуватися далі.

— Чому ви думаєте, що мені потрібна допомога?

Трент підвів погляд від своїх тек і декілька секунд роздивлявся Майкла. Потім розгорнув яскраво-рожеву папку, поклав її на стіл і підштовхнув до Майкла.

— Джулі Купер із Такера. — Він назвав місто, розташоване за двадцять миль від Атланти. — П’ятнадцять років. Чотири місяці тому її зґвалтували й побили, мало не до смерті.

Майкл кивнув і прогортав папку, не завдаючи собі клопоту вчитуватися у подробиці. Зупинився він, дійшовши до фотографії жертви. Довге біляве волосся, густа підводка навколо очей, забагато помади для такої юної дівчинки.

Трент розгорнув іншу папку — неоново-зелену.

— Анна Ліндер, чотирнадцять років, зі Снелвіла.

На північ від Такера.

— Третього грудня минулого року Ліндер схопили й викрали, коли вона вийшла з дому й пішла в гості до своєї тітки, котра мешкала у будинку неподалік. — Трент передав теку Майклові. — Зґвалтування, побиття. Той самий почерк.

Майкл прогортав папку, шукаючи фотографію. Волосся в Ліндер було темне, а синці довкола очей — ще темніші. Він узяв фото дівчини, щоб ліпше роздивитися. Її рот було спотворено від побиття, губа порізана і кров стікала підборіддям. Шкіра обличчя в неї чомусь блищала, і це зафіксував спалах камери.

— Наступного дня її знайшли в канаві у Стоун-Маунтін-парк, де вона ховалася.

— Зрозуміло, — сказав Майкл, чекаючи продовження.

— Обидві дівчинки розповіли, що на них напав чоловік у чорній лижній масці. — Трент виклав на стіл помаранчеву папку, де фотографію було причеплено скріпкою до першої сторінки. — Дон Сімонз із Б’юфорда.

На